- Глава 7 -

Моє серце завмирає, а потім починає битися так швидко, що мені здається, ніби він обов’язково це відчує.

Максим притримує мене напрочуд обережно. Так, ніби я зроблена з чогось крихкого і можу розсипатися від одного необережного руху. Його пальці міцно, але дуже делікатно лежать на моїй талії. Інша рука підтримує мене за лікоть.

Я піднімаю голову, і наші погляди зустрічаються. На одну коротку мить увесь світ навколо перестає існувати.

– Що ти тут робиш? – запитую майже пошепки, досі відчуваючи тепло його руки на своїй талії.

Максим не відводить від мене погляду.

– Лікар зателефонував і сказав, що тебе сьогодні виписують.

Його голос звучить рівно, спокійно, так, ніби це звично – приїхати до лікарні, щоб забрати мене додому. Я лише киваю, не знаходячи слів.

Максим повільно відпускає мене, і тільки тоді я помічаю, що сумка, яку тримала в руках, лежить біля моїх ніг. Напевно, вона випала в той момент, коли я мало не врізалася в нього.

Максим без жодних зусиль піднімає її, ніби та нічого не важить.

– Нам час їхати, – каже він просто і знову не залишає простору для заперечень.

Я мовчки йду поруч із ним довгим лікарняним коридором. Медсестри, пацієнти, відвідувачі – багато хто одразу впізнає Максима Воронцова. Я помічаю здивовані погляди, приглушені перешіптування, телефони, які хтось поспіхом ховає в кишеню.

Та Максим, здається, взагалі цього не помічає, або просто не звертає жодної уваги. Його кроки впевнені й швидкі, а вираз обличчя такий зосереджений, ніби весь навколишній світ перестав для нього існувати.

І саме в цю мить мене прошиває нова хвиля тривоги.

Я різко зупиняюся й хапаю його за руку. Максим одразу повертається до мене.

– Що сталося?

– А журналісти? – питаю, відчуваючи, як пересихає в горлі. – Вони не дізнаються, що я лежала тут? Що... – моя долоня мимоволі лягає на живіт. – Що я вагітна?

Його погляд пом’якшується.

– Ні.

Він говорить це настільки впевнено, що я майже одразу заспокоююся.

– Я поговорив із лікарем. Жодної інформації назовні не вийде. Проблем не буде.

Я повільно видихаю.

– Добре.

Ми рушаємо далі, і поки йдемо до виходу, я раптом усвідомлюю дивну й гірку правду.

Усі ці роки я постійно хвилювалася, щоб через мене у Максима не виникло жодних проблем. Щоб його графік працював бездоганно. Щоб журналісти не отримали зайвих приводів для пліток. Щоб у його житті все залишалося під контролем.

А тепер саме я можу стати найбільшою несподіванкою в його житті. І, можливо, найбільшою проблемою.

На вулиці нас уже чекає знайомий чорний автомобіль. Щойно ми з’являємося, Сергій одразу підходить, забирає сумку з рук Максима і мовчки кладе її в багажник.

Максим відкриває для мене задні дверцята. Його рухи стримані, але надзвичайно уважні.

– Обережно, – тихо каже він.

Я сідаю всередину. За кілька секунд Максим займає місце поруч, а Сергій рушає з місця.

Усю дорогу в салоні панує тиша. Я дивлюся у вікно, спостерігаючи, як повз пропливає місто, але думками повертаюся до одного й того самого питання.

Що він вирішив? Що буде далі? Чи хоче він цієї дитини? Чи хоче мене поруч?

Але Максим мовчить. Сидить нерухомо, дивиться перед собою і, здається, повністю занурений у власні думки. А я не наважуюся порушити цю тишу.

Коли автомобіль зупиняється, я автоматично піднімаю голову  і завмираю. Ми приїхали до будинку Максима. До його квартири.

Серце починає битися швидше.

Сергій дістає з багажника мою сумку, а ми мовчки піднімаємося ліфтом на потрібний поверх. У квартирі Максим ставить сумку біля дверей, а я нарешті знаходжу в собі сили заговорити.

– Чому ми приїхали саме сюди?

Максим повільно повертається до мене, і на кілька секунд між нами запановує тиша. Потім він робить крок уперед. Ще один. І зупиняється зовсім близько.

Так близько, що я бачу кожну тінь на його обличчі, кожну напружену лінію, кожну емоцію, яку він більше не намагається приховати.

У його синіх очах досі є знайома втома, та сама, яку я бачила останні роки, але тепер до неї додається щось нове – рішучість. Тверда, непохитна впевненість, якої раніше там не було.