- Глава 6.1 -

Того ж дня, ближче до вечора, у двері моєї палати тихо стукають. Я відриваю погляд від вікна, за яким уже починає сутеніти, і бачу на порозі знайомого чоловіка.

Це водій Максима.

Високий, завжди стриманий і майже беземоційний Сергій, який працює з ним уже кілька років. Ми бачимося настільки часто, що давно перейшли на дружнє “ти”, хоча його манера спілкування все одно залишається такою ж офіційною, як і в перший день нашого знайомства.

У руках він тримає велику спортивну сумку.

– Добрий вечір, Софіє, – говорить тихо. – Максим попросив передати це тобі.

Від самого звучання його імені серце на мить стискається.

– Дякую, Сергію.

Щойно він іде, я одразу тягну сумку до себе і розстібаю блискавку. Усередині знаходиться саме те, що я просила у короткому повідомленні, яке наважилася надіслати Максиму кілька годин тому.

Зубна щітка, паста, шампунь, гель для душу, крем для обличчя. Усі необхідні дрібниці, без яких важко провести в лікарні навіть одну ніч.

Я усміхаюся, дістаючи речі одну за одною, а потім завмираю. На самому дні лежить абсолютно новий комплект білизни. М’який бавовняний бюстгальтер без кісточок, та трусики в запакованій коробці. Нові шкарпетки, темно-сірі спортивні штани і біла футболка.

На очі одразу навертаються сльози, бо я не просила про це. Не змогла наважитися.

Сам факт того, що Максимові довелося б купувати мені білизну, здавався надто особистим і незручним, тому я просто промовчала, але він сам здогадався.

Подумав про речі, про які я навіть не наважилася сказати. І ця проста, майже буденна турбота раптом торкається мене значно сильніше, ніж будь-які слова.

Я притискаю м’яку футболку до грудей і заплющую очі. Можливо, Максим і не вміє говорити про почуття. Можливо, він досі не знає, що робити з новиною про дитину, але він подумав про мене, і цього достатньо, щоб у грудях стало трохи тепліше.

Та попри це, до кінця дня він так і не з’являється. Не приходить увечері, і наступного дня теж. Я ловлю себе на тому, що постійно дивлюся на двері, дослухаюся до кожного кроку в коридорі й щоразу відчуваю короткий спалах надії, але це завжди виявляється хтось інший.

Єдина людина, яка приходить до мене наступного дня – Ліза. Щойно вона заходить до палати з пакетом фруктів і своїм звичним рішучим виразом обличчя, я відчуваю таке полегшення, що мало не плачу. 

– Ну, як ти? – запитує вона, обережно обіймаючи мене.

– Жива, – намагаюся усміхнутися. – І, головне, що наша маленька квасолинка теж.

Ліза одразу кладе руку мені на живіт.

– Уже люблю цю дитину.

Я тихо сміюся.

– Ти навіть її ще не бачила.

– І що? – фиркає вона, сідаючи поруч. – У неї прекрасна мама, і вона буде чудовою.

На мить у палаті стає затишно й спокійно. Ліза розповідає про роботу, про те, що Максиму знову приписують роман з Алісою, бо на прем’єрі вони наче прилипли одне до одного. 

Подруга розповідає мені про це не тому, що хоче засмутити. І, якраз навпаки, вона готує мене до реальності, яка залишається за дверима цієї палати. 

– А Максим? – питає вона. – Приходив?

Я опускаю очі і зітхаю. 

– Ще ні. 

– Соню, можливо, настав час йому взятися за голову та зрозуміти, що саме ти – та жінка, яка йому потрібна, – заявляє подруга серйозним тоном. 

Моє серце болісно стискається. Я так сильно хочу в це вірити, але надто добре знаю Максима.

Його страх перед близькістю. Його звичку тримати дистанцію. Його потребу контролювати власне життя.

– Не думаю, що все буде так просто, – тихо відповідаю.

Ліза нахмурюється.

– Чому ти завжди налаштовуєш себе на найгірше?

Я довго мовчу, перш ніж зважитися озвучити те, що весь цей час не дає мені спокою.

– Можливо, він просто уникає мене, – кажу майже пошепки. – І намагається придумати, як позбутися мене без зайвих скандалів.

– Соню...

– Це цілком у його стилі, – продовжую, хоча в горлі стоїть клубок. – І я не хочу будувати хибних надій, бо якщо почну вірити, що він залишиться... а потім почую зовсім інше... це буде надто боляче.

Ліза бере мою руку у свою і міцно стискає.

– Що б не сталося, ти не сама.

Я дивлюся на неї крізь сльози й киваю. Знаю, що подруга завжди мене підтримає, але дуже хотілося б, щоб ці слова говорила мені не вона, а Максим. 

Наступного ранку мене будить не дзвінок телефону і не кроки медсестри в коридорі, а дивне відчуття легкості. Ніби вперше за останні кілька днів я справді дозволяю собі повірити, що найстрашніше вже позаду.

За вікном світить м’яке весняне сонце. У палаті тихо. Я лежу, поклавши долоню на живіт, і прислухаюся до себе. Біль майже зник, залишилася лише слабкість і той постійний, фоновий страх, який, здається, відтепер завжди житиме десь у глибині серця.