- Глава 6 -

Софія

Прокидаюся повільно. Свідомість повертається до мене уривками, наче хтось поступово налаштовує фокус. Спочатку я відчуваю лише важкість у тілі та дивну слабкість, яка розливається по кожному м’язу. Потім – характерний запах лікарні: стерильність, ліки, щось різке й холодне. І лише за кілька секунд до мене остаточно доходить, де я знаходжуся.

Це лікарня.

Моє серце миттєво починає калатати. Пам’ять повертається так різко, що перехоплює подих.

Гострий біль унизу живота, який не давав мені дихати. Втрата свідомості і… Максим, який підхоплює мене на руки. І мої власні слова, сказані крізь сльози й паніку.

“Ти маєш врятувати нашу дитину”.

Я різко тягнуся руками до живота. Долоні лягають поверх ковдри, і я міцно притискаю їх до себе, ніби таким чином можу переконатися, що все ще на місці. Що маленьке життя всередині мене досі існує.

Лише після цього піднімаю погляд і завмираю, бо в кріслі біля вікна сидить Максим.

Моє серце падає кудись униз, бо він в свою чергу не зводить з мене погляду. Просто дивиться на мене уважно та зосереджено. Так, що в мене миттєво пересихає в горлі.

Не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти очевидне – він знає про дитину. Я пам’ятаю, як сказала йому правду там, на вулиці, у його руках, коли думала лише про те, щоб не втратити дитину.

Кілька довгих секунд ми просто мовчки дивимося одне на одного. Потім Максим повільно підводиться. Його рухи стримані й точні, як завжди.

Він підходить до мого ліжка і сідає на край. Настільки близько, що я знову відчуваю знайомий аромат його парфумів, змішаний із запахом лікарняного антисептика.

Я уважно вдивляюся в його обличчя і не знаходжу там того, чого боялася найбільше. Ні злості. Ні зневаги. Ні роздратування.

Але й тепла також немає, лише втома і напруження. І якась дивна, незвична для нього зосередженість.

– Твій стан вдалося стабілізувати, – говорить він спокійно, низьким, трохи захриплим голосом. – З дитиною все добре.

На очі одразу навертаються сльози. Я заплющую їх лише на мить, відчуваючи, як із грудей виривається тремтячий видих.

З дитиною все добре. Це єдине, що зараз має значення.

– Але кілька днів тобі доведеться провести тут, – додає Максим.

Я лише киваю. Сказати щось одразу не виходить. У горлі стоїть клубок емоцій – полегшення, страху, вдячності й сорому водночас.

Та зрештою я все ж знаходжу в собі сили заговорити.

– Після прем’єри… – мій голос ледь чутний, тому доводиться прочистити горло. – Після прем’єри я хотіла сказати тобі про вагітність.

Максим мовчить. Його сині очі уважно вивчають моє обличчя, ніби він намагається зрозуміти щось значно більше, ніж самі слова.

Я нервово стискаю край ковдри.

– Я сама лишень дізналася, – продовжую тихо. – І не встигла.

Він досі нічого не говорить. Я бачу, як напружуються його вилиці. Як у погляді з’являється ще більше думок, які він поки що не готовий озвучити.

І саме в ту мить, коли Максим нарешті відкриває рот, щоб щось сказати, у двері палати стукають, і заходить лікар. Високий чоловік у білому халаті привітно усміхається і підходить до мого ліжка.

– Доброго ранку, Софіє.

Я киваю у відповідь.

Лікар швидко переглядає показники на моніторі й говорить майже те саме, що вже сказав Максим.

– Загроза минула. На щастя, ми вчасно надали допомогу, тому зараз і з вами, і з малюком усе добре.

Я знову відчуваю, як на очі навертаються сльози.

– Але найближчим часом вам потрібно повністю виключити будь-які хвилювання, – продовжує він серйозніше. – Більше відпочивати, менше нервувати і думати насамперед про власне здоров’я та здоров’я дитини.

Мої пальці мимоволі лягають на живіт, і цей жест не приховується від Максима. Він дивиться на мене прискіпливо, а тоді дякує лікарю, тисне руку, і той залишає палату. 

– Ти залишишся тут, – говорить стримано, як тільки ми залишаємося удвох. – Напиши, що саме тобі потрібно, і водій завезе. 

– Ти більше нічого не скажеш? – питаю спантеличено. 

– Ні, – видихає якось втомлено. – Мені треба подумати, як тепер бути. Як тільки щось вирішу – дам тобі знати. 

Максим розвертається і швидко залишає палату, наче йому важко тут перебувати. Я ж дивлюсь на зачинені двері і відчуваю незначне полегшення. 

Не знаю, що там придумає Максим і як поставиться до моєї вагітності, але зараз найголовніше те, що з дитиною все добре.