- Глава 5.1 -

Полегшення, яке з’являється в очах Софії, коли вона помічає мене, б’є по мені сильніше, ніж я міг би подумати. Наче саме на мене вона й чекала. Наче була впевнена, що я прийду. Наче я справді можу все виправити.

Вона намагається усміхнутися, і це ледь помітний рух губ розриває мені серце. Усмішка виходить слабкою, майже болісною, а сльози продовжують безперервно котитися по її щоках.

– Максиме... – шепоче вона так тихо, що я ледве розбираю власне ім’я.

І в ту ж секунду її ноги підкошуються. Софія буквально падає в мої обійми, занадто знесилена, щоб стояти самостійно. Я підхоплюю її на руки так швидко, ніби боюся, що вона зникне просто у мене на очах.

І лише тепер усвідомлюю, яка вона легка. Непристойно легка. Тонка, тендітна, майже невагома.

Мої руки міцніше стискаються навколо її тіла, а в грудях наростає паніка, якої я не відчував, здається, ніколи в житті.

– Все добре, – повторюю, хоча сам не вірю у власні слова. – Я тут. Чуєш? Я тут.

Її пальці судомно стискають лацкани мого смокінга, ніби я – єдине, що утримує її від падіння в темряву.

Я стрімко йду до чорного виходу.

Двері розчиняються майже одразу, і один із працівників кінотеатру кидається мені назустріч.

– Що сталося?

– Виклич Швидку, – різко наказую. – Негайно. До заднього входу. І так, щоб ніхто нічого не бачив.

Останні слова вириваються автоматично, але зараз я думаю зовсім не про себе. Моя репутація – це зараз останнє, що має мене хвилювати. 

Я думаю лише про жінку, яка тремтить у моїх руках, і навіть уявити боюсь, наскільки їй болить. 

Працівник без зайвих запитань дістає телефон, а я вибігаю на вулицю. Ніч зустрічає нас холодом, сирістю й темрявою. Дрібний вітер одразу пробирається під піджак, але я майже цього не відчуваю.

Софія тихо схлипує, притискаючись до мене так міцно, ніби я її остання надія, і від усвідомлення цього в мені щось надломлюється.

Я стою посеред порожнього службового двору, переминаюся з ноги на ногу і з кожною секундою відчуваю, як страх усе сильніше стискає груди.

Я реально боюся за неї. Не за свій спокій. Не за те, що доведеться скасувати всі плани. Не за кар’єру, яка без її уваги нічого не варта. 

Я боюсь за Софію. За її життя. І це лякає мене не менше, ніж сам її стан. Такого зі мною ще не було. Ніколи.

Раптом я відчуваю, як її холодні пальці торкаються моєї шиї. Подушечки ковзають шкірою, і я мимоволі здригаюся від того, наскільки вони крижані.

Софія піднімає на мене заплакані очі, її губи тремтять чи то від болю, чи від холоду.

– Максиме, будь ласка… врятуй... нашу дитину, – шепоче вона.

Світ навколо завмирає. Я перестаю дихати.

– Що?

Мій голос звучить хрипко і зовсім не схожий на мій власний.

– Ти... вагітна?

Софія заплющує очі, і ще одна сльоза скочується по її щоці.

– Так, – ледь чутно відповідає вона. – Я вагітна.

Вона робить короткий судомний вдих і додає слова, які остаточно вибивають землю з-під моїх ніг:

– І це твоя дитина.

Я завмираю.

Мозок гарячково намагається осмислити почуте, й одразу ж перед очима постає та ніч.

Париж. Готельний номер. Моя втома, алкоголь, емоції, які я давно тримав під замком. І Софія. Тепла. Ніжна. Близька.

Тоді мені здавалося, що це була помилка, просто мить слабкості. Щось, що більше ніколи не повториться.

Наступного ранку я змусив нас обох повірити, що про це можна забути, і Софія зробила саме так. Принаймні я був у цьому переконаний.

Але, як виявляється, життя давно написало для мене зовсім інший сценарій, і зараз жінка, яку я тримаю на руках, тремтить від болю, бо може втратити нашу дитину. 

Швидка приїжджає так швидко, що я навіть не встигаю повірити, що минуло лише кілька хвилин.

Для мене цей час розтягується у вічність. Кожна секунда, поки я стою на холодному повітрі й тримаю Софію на руках, здається нестерпно довгою. Я відчуваю, як тремтить її тіло, чую її тихі схлипи, бачу заплакані очі й бліде, майже прозоре обличчя. І вперше за дуже довгий час почуваюся абсолютно безпорадним.

Я можу вирішити будь-яку робочу проблему. Можу за кілька годин вивчити складний сценарій. Можу зіграти чоловіка, який рятує світ, закохується, страждає або втрачає все. Але зараз, коли в моїх руках жінка, яка носить мою дитину, я не здатний зробити нічого.

Абсолютно нічого.

Лікарі швидко забирають Софію на ноші. Її пальці ще кілька секунд тримаються за мій піджак, ніби вона боїться відпустити мене навіть тепер. Я стискаю її руку востаннє, перш ніж медики починають свою роботу.

– Я поруч, – кажу тихо, дивлячись їй в очі. – Чуєш? Я нікуди не подінуся.

Не знаю, чи вона взагалі сприймає мої слова, але я говорю їх не лише для неї, а й для самого себе.