- Глава 5 -

Максим

Я вкотре поглядаю на годинник і ледве стримую бажання просто розвернутися та піти звідси, не попрощавшись ні з ким.

Ще двадцять хвилин.

Усього лише двадцять хвилин – і я нарешті зможу залишити цей блискучий, задушливий світ удаваних усмішок, нескінченних компліментів і фальшивого захоплення. За роки роботи в кіноіндустрії я звик до подібних заходів, навчився усміхатися у потрібний момент, тиснути руки потрібним людям і говорити правильні слова. Але це зовсім не означає, що мені подобається все те, що супроводжує успіх.

Навпаки.

Чим старшим я стаю, тим сильніше мене дратує ця показова приязність. Люди, які в очі називають тебе генієм, а за спиною вже обговорюють, коли твоя кар’єра піде на спад. Продюсери, які усміхаються надто широко, коли їм щось від тебе потрібно. Журналісти, які удають щирий інтерес, хоча насправді шукають лише гучний заголовок.

І, якщо бути відвертим, сьогодні найбільше мене дратує Аліса Петровська.

Вона стоїть настільки близько, що її парфуми починають здаватися мені надто різкими. Її пальці знову ковзають по моїй руці, ніби це давно узгоджений жест між двома людьми, яких пов’язує щось більше, ніж робота. Вона усміхається своєю бездоганною усмішкою, нахиляється ближче і проводить нігтями по моїй сорочці, по грудях, дивлячись так, ніби вже уявляє, як закінчиться цей вечір.

– Ми можемо поїхати до мене, – шепоче вона, ледь торкаючись губами мого вуха. – Обіцяю, ти не пошкодуєш.

Можливо, ця ніч і справді була б незабутньою, але сьогодні я хочу лише одного – тиші.

Цей тиждень виснажив мене настільки, що навіть думка про будь-яке продовження вечора викликає не бажання, а втому. Зйомки, репетиції, інтерв’ю, нескінченні переїзди, переговори, рекламні контракти. Останнім часом я дедалі частіше ловлю себе на тому, що робота, яка колись рятувала мене від усього, починає перетворюватися на ще один тягар.

І це вже справді проблема, тому що акторська професія завжди була єдиною річчю, у якій я ніколи не сумнівався.

Я машинально відсторонюю руку Аліси й відповідаю щось нейтральне, навіть не запам’ятовуючи власних слів. Вона, здається, не помічає мого байдужого тону і продовжує усміхатися, впевнена у своїй перемозі.

А я тим часом шукаю очима зовсім іншу жінку. Софію.

Мій погляд ковзає залом, затримується на знайомих обличчях, на столиках із шампанським, на групах людей, які жваво щось обговорюють.

Але її ніде немає, і мені це категорично не подобається.

Я настільки звик до того, що Софія завжди перебуває десь поблизу, що лише зараз усвідомлюю, наскільки сильно покладаюся на сам факт її присутності. Вона нічого особливого не робить. Не говорить зайвого. Не вимагає уваги. Вона є.

І цього достатньо, щоб я почувався спокійніше. Наче серед усього цього хаосу існує одна стабільна точка, яка ніколи не зникає.

Не знайшовши її в залі, я одразу знаходжу поглядом Давида. Він стоїть неподалік і про щось розмовляє з режисером, активно жестикулюючи, як завжди. Софії поруч із ним немає.

І, як би безглуздо це не звучало, від цього мені стає трохи легше. Принаймні вона не з ним. Але це зовсім не скасовує головного – Софія кудись зникла.

І чим довше я не можу знайти її серед натовпу, тим сильніше відчуваю незрозуміле, але дуже чітке внутрішнє напруження. Наче сталося щось не те. Наче я проґавив щось важливе.

– Максе.

Голос Аліси пробивається крізь мої думки, але доходить до свідомості не одразу.

– Максе, ти мене взагалі слухаєш?

У її тоні звучить відверте невдоволення, навіть образа. Вона звикла бути в центрі чоловічої уваги, звикла, що кожне її слово ловлять, а кожен погляд сприймають як подарунок. Зазвичай я вмію грати за цими правилами. Умію слухати, усміхатися, відповідати саме так, як потрібно. Але зараз мені абсолютно не до неї.

Мені байдуже, чи зачепить її моя поведінка. Я навіть не намагаюся щось пояснювати. Просто мовчки відставляю келих на стіл, звільняю руку з її чіпких пальців і, не озираючись, йду геть. Чую, як вона щось говорить мені вслід, але не розбираю слів. Усе моє єство зосереджене лише на одному – знайти Софію.

Я швидко виходжу із зали в довгий освітлений коридор. Погляд миттєво ковзає довкола, чіпляючись за кожну постать, кожен рух, кожну тінь.

Я переконаний, що вона нікуди не поїхала.

Софія ніколи не поїде без мене. Не тому, що не може, а тому, що надто відповідальна. Надто звикла доводити все до кінця. Навіть якщо втомлена. Навіть якщо їй погано.

І саме остання думка змушує мене прискорити крок. Мені не подобається, що її немає вже так довго. Не подобається те дивне, майже фізичне відчуття тривоги, яке стискає груди дедалі сильніше. Не подобається те, як серце починає битися швидше без жодної очевидної причини. І, як виявляється, не дарма.

Я бачу її в іншому кінці коридору. На мить усе всередині мене завмирає.

Софія стоїть, притулившись спиною до стіни, ніби це єдине, що не дозволяє їй впасти. Однією рукою вона тримається за живіт, другою судомно стискає край сукні. Її плечі тремтять. По щоках котяться сльози. І виглядає вона так, ніби їй боляче настільки, що навіть дихати важко.