- Глава 4.1 -

Я повертаюся до зали сама. Максим зникає серед гостей так природно, ніби завжди належав цьому блискучому світові. Його оточують продюсери, режисери, журналісти, актори, люди в дорогих костюмах і вечірніх сукнях. Він усміхається, тисне руки, відповідає на запитання, дає короткі інтерв’ю, позує для фотографів. І виглядає так, ніби зовсім не втомився. Так, ніби кілька годин тому не скаржився мені, що його дістало це життя.

Я ж займаю своє звичне місце в тіні. Сідаю в крісло в останньому ряду, дістаю планшет і відкриваю його графік на найближчі дні. Перевіряю листи, відповідаю на кілька повідомлень від менеджера, уточнюю час завтрашніх зйомок і подумки складаю список справ, які потрібно буде виконати зранку.

Усе, як завжди, але кожні кілька хвилин я все одно піднімаю голову  і шукаю поглядом Максима.

Спостерігаю, як він говорить з людьми, як нахиляє голову, слухаючи співрозмовника, як стримано усміхається, як легко змінює вираз обличчя залежно від того, хто стоїть перед ним.

І щоразу, дивлячись на нього, думаю про одне й те саме – усередині мене б’ється серце його дитини, і ця думка досі здається чимось нереальним.

Через деякий час я відчуваю, що мені потрібно до вбиральні. Відкладаю планшет і виходжу в довгий напівпорожній коридор. Тут значно тихіше. Лише приглушені голоси й віддалений шум музики.

Я швидко йду вперед, але раптом мало не врізаюся в когось. Ледь встигаю зупинитися і бачу перед собою Алісу. У своїй червоній сукні вона виглядає так само бездоганно, як і кілька годин тому на червоній доріжці. Жодна волосина не вибилася з ідеальної зачіски, макіяж бездоганний, а на губах грає усмішка, яку важко назвати привітною.

Вона складає руки на грудях і дивиться на мене так, ніби давно чекала цієї зустрічі.

– Якраз хотіла з тобою поговорити, – каже вона.

Я розгублено кліпаю.

– Не думаю, що в нас є спільні теми для розмови.

Її усмішка стає ще холоднішою.

– Навпаки. Є одна дуже важлива тема.

Я мовчу. Аліса робить невеликий крок ближче.

– Мені не подобається те, як багато часу ти проводиш із Максимом.

На мить я навіть не знаходжу слів.

– Взагалі-то, я його особиста асистентка, – відповідаю нарешті. – І це частина моєї роботи.

Раптом вона різко скорочує відстань між нами. Її пальці міцно стискають моє плече. Настільки сильно, що я мимоволі здригаюся.

– Я готова заплатити тобі дуже хороші гроші, – говорить вона тихо, але чітко. – Якщо ти звільнишся і зникнеш із його життя.

Я дивлюся на неї в повному шоці. На кілька секунд мені здається, що я неправильно почула.

– Ти серйозно?

– Абсолютно.

Моє серце б’ється швидше, і дивне питання з'являється у свідомості: невже вона справді бачить у мені суперницю? У мені? У дівчині, яка завжди стоїть за кадром і не привертає до себе жодної уваги?

Дивно усвідомлювати, що така красива, яскрава й упевнена в собі жінка боїться мене.

Я роблю крок назад, звільняючись від її руки.

– Я не збираюся звільнятися, – кажу твердо. – І мені подобається моя робота.

Аліса коротко, зневажливо фиркає.

– Насправді тобі подобається не робота.

Її погляд стає гострим, майже колючим.

– Тобі подобається Макс.

Я відчуваю, як холоне спина. Вона бачить мене наскрізь. Аліса злегка схиляє голову набік і всміхається так, ніби вже святкує перемогу.

– І, повір, це цілком зрозуміло. Але не плекай марних надій, Софіє, – вона вимовляє моє ім’я надто впевнено. – Макс буде моїм. Усі навколо давно приписують нам роман. І дуже скоро ці чутки стануть реальністю.

Я дивлюся на Алісу й раптом відчуваю дивний приплив впевненості. Можливо, це через її зарозумілий тон. Можливо, через те, як легко вона вирішила, що може розпоряджатися моїм життям. А можливо, через маленьке серце, яке б’ється під моїм власним і додає мені сил, про існування яких я навіть не підозрювала.

Я випрямляю спину і спокійно запитую:

– А Максим взагалі в курсі того, що на нього незабаром чекає роман з тобою?

На мить на її обличчі з’являється щось схоже на розгубленість, а потім – відверте роздратування. Очі Аліси звужуються. Губи стискаються в тонку лінію.

– Не твоя справа, – цідить вона.

– Саме так я й думала, – відповідаю тихо.

Наступне відбувається настільки швидко, що я навіть не встигаю зрозуміти, що сталося.

Аліса різко штовхає мене в груди. Сильно. З усієї сили. Не очікуючи цього, я втрачаю рівновагу, підбори ковзають по гладкій підлозі, і  вже за секунду я падаю.

Удар виходить болючим. Повітря вибиває з легень, але найстрашніше приходить одразу після цього – тупий, гострий біль прострілює низ живота настільки різко, що я задихаюся.

– О, ні... – видихаю, інстинктивно хапаючись за живіт.