- Глава 4 -

Максим зупиняється поруч із нами. Надто близько. Так, що я миттєво відчуваю знайомий аромат його парфумів і тепло його тіла.

Давид, ніби зовсім не помічаючи напруги, усміхається своєю легкою, безтурботною усмішкою.

– Ти сьогодні справжня зірка вечора, – каже він, піднімаючи келих.

Максим навіть не намагається усміхнутися у відповідь.

– Заздри мовчки, – холодно відказує він.

Після цього запановує коротка, але надзвичайно напружена тиша. А тоді Максим робить ще один крок вперед і стає так, що буквально закриває собою простір між мною та Давидом.

Мовчазно. Власницьки. Ніби позначає межу, яку ніхто не має права перетинати.

У мене перехоплює подих, а Максим переводить погляд на мене. Дивиться уважно, пильно, так, наче намагається прочитати кожну мою думку.

– Нам час заходити до зали, – говорить рівним голосом. – Ти сидітимеш поруч зі мною.

Я настільки розгублена, що кілька секунд лише кліпаю очима.

– Що?

Він не відводить погляду.

– Ти сидітимеш поруч зі мною.

У грудях усе перевертається, бо раніше такого ніколи не було. На всіх прем’єрах, показах і фестивалях Максим займав місце в перших рядах разом із режисерами, продюсерами та акторами, а я завжди сиділа десь далі, серед інших працівників команди.

У тіні. Саме там, де мені й належало бути.

– Це не обов’язково, – тихо кажу.

– Обов’язково.

Тон його голосу не залишає жодного простору для заперечень, і перш ніж я встигаю щось сказати, Максим бере мене за руку. Не грубо, але й зовсім не ніжно. Його пальці міцно стискають мою долоню, і я одразу відчуваю, наскільки він роздратований.

Цікаво тільки, чим саме…

Давидом? Алісою? Мною?

Я не встигаю зрозуміти.

– Максиме.

Голос Давида змушує нас обох зупинитися. Він кладе руку Максиму на плече й дивиться йому просто в очі.

– Здається, ти переходиш межу, – спокійно каже він. – І тобі варто бути трохи м’якшим зі своєю асистенткою.

Я завмираю. Максим повільно повертає голову. У його очах спалахує та сама небезпечна холодність, яку я бачила лише кілька разів.

Він різко скидає руку Давида зі свого плеча.

– Не втручайся в мої справи.

Його голос тихий, але настільки жорсткий, що по шкірі пробігають мурашки. Давид напружується, однак нічого більше не говорить. Я лише встигаю кинути на нього вибачливий погляд, бо мені безмежно незручно. Він не зробив нічого поганого, хотів лише допомогти. Але Максим уже тягне мене за собою до входу в залу, і мені доводиться майже бігти, щоб не відстати від його широких кроків.

Серце калатає так сильно, що я ледве можу дихати. Коли ми проходимо повз Алісу Петровську, я встигаю помітити її вираз обличчя. Вона явно незадоволена. У її очах читається роздратування і здивування.

Схоже, сьогодні Аліса була абсолютно впевнена, що вся увага Максима буде прикута лише до неї, але зараз він міцно тримає за руку мене.

Коли ми заходимо до зали, я все ж сідаю поруч із Максимом у першому ряду. І навіть коли опускаюся в м’яке крісло, досі не можу повірити, що це відбувається насправді.

За всі роки нашої роботи такого ще не було. Моє місце завжди знаходилося десь далі – серед менеджерів, помічників, стилістів та інших людей, які забезпечують блиск зірок, але самі залишаються непомітними.

У тіні. Саме там я почувалася впевнено. Саме там мені було комфортно.

А зараз я сиджу поруч із Максимом, у самому центрі уваги, і перші кілька хвилин відчуваю себе настільки ніяково, що не знаю, куди подіти руки.

Здається, кожен навколо може помітити, як швидко б’ється моє серце, та поступово напруга починає відступати.

Світло в залі гасне. На екрані з’являються перші кадри, і я сама не помічаю, як повністю занурююся в історію.

Фільм виявляється справді чудовим. Напруженим, красивим, емоційним. Давид грає блискуче, а Аліса, хоч мені й складно це визнавати, теж неймовірно переконлива.

Я сміюся в потрібних моментах, затамовую подих у напружених сценах і навіть забуваю про все, що відбувається в моєму власному житті.

Майже про все, бо є одна річ, яка постійно відволікає мене, і це Максим. Точніше, той факт, що Максим майже не дивиться фільм.

Упродовж усього показу він без кінця перевіряє телефон. Відповідає на повідомлення, переглядає пошту, читає щось у темряві, освітлений лише холодним світлом екрана.

Мені здається, за весь вечір він дивиться на екран від сили два чи три рази. І то не впевнена, що насправді намагається вловити сюжет. Можливо, робить це лише для того, щоб створити враження, ніби стежить за подіями.

Коли на екрані з’являються фінальні титри, у залі спалахує світло. Присутні одразу підводяться зі своїх місць, і приміщення вибухає оплесками. Я теж встаю і майже одразу бачу, як Аліса знову опиняється поруч. Цього разу – з іншого боку від мене.