- Глава 3.1 -

– Ти знову в тіні, принцесо? – питає з усмішкою, а я мимоволі усміхаюсь у відповідь. 

Давид молодший за Максима на кілька років, високий, широкоплечий, із бездоганно вкладеним світлим волоссям і настільки яскравими блакитними очима, що в них, здається, можна потонути.

У темно-синьому костюмі, який сидить на ньому просто ідеально, Давид виглядає так, ніби щойно зійшов з обкладинки модного журналу.

Він зовсім не схожий на Максима.

Якщо Максим – це стримана сила, холодна впевненість і небезпечна привабливість, то Давид випромінює легкість, тепло і природний шарм.

Мрія будь-якої дівчини. І, що найважливіше, він справді хороша людина.

Ми бачимося не так уже й часто, але за роки роботи я встигла переконатися, що Давид завжди ставиться до мене з повагою. На таких заходах він майже завжди знаходить кілька хвилин, щоб привітатися, перекинутися словами і змусити мене почуватися не просто частиною декорацій.

– А ти знову сяєш, Давиде, – кажу щиро.

Він нахиляється і легко цілує мене в щоку.

– Та куди мені до Макса, сонце, – шепоче, а я закочую очі. 

– Це твій вечір, взагалі-то, – додаю. 

– А так і не скажеш, – він знову дає мені трохи простору, а тоді оглядає з голови до ніг. – Чудово виглядаєш.

– Дякую. Ти теж.

Його усмішка стає ширшою.

– То де ти загубила свого героя?

Я тихо сміюся.

– Ти й сам усе знаєш, – повертаю голову в бік зали, де журналісти досі оточують Максима та Алісу. – Моє місце тут, а не поруч із ним.

У блакитних очах Давида з’являється розуміння. Він не ставить зайвих запитань. За це я ціную його ще більше.

– У такому разі, – каже він і бере з таці офіціанта два келихи шампанського, – пропоную випити разом.

Я здивовано дивлюся на нього.

– Серйозно? Це ж твій вечір. Ти маєш бути в центрі уваги.

Давид тихо фиркає і простягає мені келих, але я його не беру. 

– Якщо чесно, я ніколи не любив камер.

Я піднімаю брови, бо Давид дійсно дуже скромний як для актора. 

– Тоді ти обрав дуже дивну професію.

Він сміється – щиро, легко, без тієї стриманості, яка завжди властива Максиму.

– Можливо. Але я люблю саму роботу. Люблю перевтілюватися, проживати чужі історії, бути кимось іншим. А ось уся ця показушність… – він недбало жестом вказує на натовп, фотографів і спалахи камер. – Це лише неминучий додаток.

Я дивлюся на нього уважніше і вкотре думаю про те, наскільки різними можуть бути люди однієї професії.

Максим живе під цими спалахами так, ніби вони стали частиною його шкіри. Давид же, здається, просто терпить їх заради того, що справді любить.

– Не хочеш випити? – киває на келих, який досі у його руці. 

– Ні, – хитаю головою. – Я ж на роботі. 

Давид фиркає, наче я сказала щось смішне, і один келих повертає на тацю. 

– Якщо чесно, – говорить Давид, легко похитуючи келихом у руці, – я взагалі не розумію, навіщо Максим тягне тебе на такі заходи.

Я переводжу на нього погляд.

– У якому сенсі?

– У прямому, – він знизує плечима. – Максим давно не маленька дитина. Він чудово може обійтися без особистої асистентки протягом кількох годин.

Я тихо усміхаюся, хоча в його словах є частка правди. Насправді я й сама не до кінця розумію, чому Максим наполягає, щоб я супроводжувала його майже на кожній прем’єрі, закритому показі чи благодійному вечорі.

Об’єктивно моя присутність тут не є необхідною. Графік узгоджений. Квитки заброньовані. Інтерв’ю погоджене. Усі організаційні питання давно вирішені.

Максим справді чудово впорався б без мене, і все ж він раз за разом хоче, щоб я була поруч.

Можливо, я просто звикла думати про це занадто багато, але іноді мені здається, що йому спокійніше, коли серед сотень людей він знає, де мене знайти. Ніби сама моя присутність діє на нього заспокійливо. Ніби я – одна з небагатьох постійних величин у його хаотичному житті.

Я вже збираюся відповісти Давидові, коли відчуваю знайоме поколювання між лопатками. Те саме відчуття, яке виникає щоразу, коли Максим дивиться на мене.

Піднімаю очі, і наші погляди зустрічаються. Він стоїть за кілька метрів від нас, Аліса досі тримається за його руку, нахиляється ближче, щось говорить йому майже на вухо, усміхається для фотографів, але Максим її майже не слухає. Його сині очі зосереджені виключно на мені. Настільки уважно, що на мить мені стає важко дихати.

Це дивно. Незвично. Тривожно.

Зазвичай на таких заходах він поводиться так, ніби мене не існує. Або, можливо, лише вдає, що не помічає.

Та зараз усе інакше, бо його погляд надто пильний. Надто напружений. Надто особистий.