- Глава 3 -

Лімузин плавно зупиняється біля входу до кінотеатру, і шум натовпу одразу проникає навіть крізь зачинені вікна. Спалахи фотокамер, вигуки журналістів, червона доріжка, яскраве світло прожекторів – усе це давно стало звичною частиною мого життя. Колись подібна атмосфера змушувала мене нервувати, але зараз я сприймаю її так само буденно, як ранкову каву для Максима.

Максим першим підводиться з місця, коли водій відчиняє для нього дверцята. Він виходить назовні, і я вже знаю, що буде далі.

За кілька секунд Максим обходить автомобіль і простягає мені руку. Його долоня тепла й сильна. Я вкладаю свою руку в його і дозволяю допомогти мені вийти.

На мить наші погляди зустрічаються, але це триває лише секунду й абсолютно нічого не означає. Потім я відпускаю його руку і, як завжди, залишаюся в тіні.

Максим упевнено прямує вперед – туди, де його вже чекають фотографи, журналісти та шанувальники.

Його ім’я лунає з усіх боків.

– Максиме! Сюди!

– Подивіться сюди!

– Усмішку, будь ласка!

Він зупиняється, повертається під потрібним кутом, стримано усміхається. Без зайвих рухів. Без метушні. Абсолютно спокійний і бездоганний, ніби народився під спалахами фотокамер.

А я залишаюся трохи позаду. Чекаю, як і завжди. Коли ж ця коротка фотосесія завершується, ми разом заходимо всередину.

Насправді я давно звикла до свого місця в його житті. Усі знають, хто я – особиста асистентка Максима Воронцова. Жінка, яка завжди поруч, але ніколи не опиняється в центрі уваги.

І ніхто ніколи не приписував нам роман. Та й чому б мав?

Поруч із Максимом я справді нагадую сіру мишку. Не актрису. Не модель. Не жінку, яка здатна привернути увагу всієї зали одним лише поглядом.

Усі чудово розуміють, що такому чоловікові, як Максим, пасує зовсім інша жінка – ефектна та яскрава. Та, яка сяятиме поруч із ним так само сильно, як і він сам.

Саме така, як Аліса Петровська, яка теж сьогодні тут. Вона головна актриса фільму, прем’єра якого відбувається цього вечора. Висока, струнка блондинка з бездоганними рисами обличчя, впевненою усмішкою і тією природною розкішшю, яку неможливо не помітити.

Аліса з’являється на обкладинках журналів, у рейтингах найкрасивіших жінок країни і в плітках, які регулярно пов’язують її з Максимом.

І саме до неї я ревную найбільше, тому що вона – єдина жінка, яку Максим підпускає до себе ближче, ніж усіх інших.

Він ніколи не говорив про свої почуття. Ніколи не підтверджував жодних чуток, але я бачу те, чого не помічають інші – як він дивиться на неї трохи довше ніж потрібно, як дозволяє їй торкатися себе без звичного роздратування, як слухає її уважніше, ніж решту людей.

І від самої лише думки про те, що одного дня саме Аліса може опинитися поруч із ним не перед камерою, а в реальному житті, у мене боляче стискається серце.

Я машинально кладу долоню на живіт і нагадую собі про одну важливу річ – хай ким би була Аліса Петровська, хай скільки жінок мріяло б зайняти моє місце, саме я ношу під серцем дитину Максима.

Продовжую стояти осторонь, тримаючи в руках телефон і невеликий клатч, коли біля входу раптом здіймається нова хвиля пожвавлення.

Фотографи починають вигукувати ще голосніше, спалахи стають частішими, і навіть крізь шум натовпу я чую знайоме ім’я – Аліса Петровська.

Мимоволі повертаю голову і на мить просто завмираю.

Вона справді приголомшлива. Розкішна червона сукня щільно облягає її струнку фігуру, підкреслюючи кожен вигин тіла. Світле волосся спадає на оголені плечі м’якими хвилями. Ідеальний макіяж, бездоганна постава, упевнена усмішка. Аліса виглядає саме так, як і повинна виглядати справжня кінозірка.

Так, ніби народилася для червоних доріжок, спалахів камер і захоплених поглядів. І я відчуваю знайоме, неприємне поколювання десь у грудях.

Заздрість. Гірку, тиху і дуже жіночу, бо в глибині душі я чудово розумію, що ніколи не буду такою, як вона.

Настільки яскравою. Настільки ефектною. Настільки впевненою у власній красі.

Я не жінка, яка змушує всіх навколо затамовувати подих. Я лише особиста асистентка, яка завжди залишається в тіні. 

Аліса впевнено йде просто до Максима, ніби весь цей вечір створений саме для них. Вона легко торкається його руки, і, що болить найбільше, Максим дозволяє їй це.

Не відступає. Не напружується. Не прибирає її долоню. Навпаки, повертається до неї, і вони разом позують перед фотографами так природно, ніби робили це вже сотні разів.

Аліса нахиляється ближче і щось шепоче йому на вухо, а Максим стримано сміється. І цей тихий сміх боляче відгукується десь у мене всередині.

Я глибоко і повільно вдихаю. Так, ніби намагаюся втримати власні емоції під контролем, а тоді відвертаюся, не бажаючи більше дивитися на цю бездоганну картину. На жінку, яка виглядає так, ніби створена саме для такого чоловіка, як Максим. І на чоловіка, якого я кохаю більше, ніж будь-кого у своєму житті.

Швидко проходжу до будівлі, де вже збираються гості прем’єри. Усередині трохи тихіше, і мені нарешті вдається перевести подих, але ненадовго, тому що до мене впевнено крокує ще один актор, який зіграв головну роль у фільмі, який сьогодні представляють – Давид Карий.