- Глава 2 -

Я стою біля декорацій, притискаючи до грудей теку зі сценарієм, і намагаюся не дивитися на Максима надто уважно. Це майже неможливо.

Він настільки переконливий у кожній сцені, настільки природний у кожному русі, що іноді я й сама забуваю, де закінчується роль і починається справжній Максим Воронцов.

– Знято! – голосно вигукує режисер, і магія зникає в ту ж секунду.

Максим одразу відхиляється від партнерки, наче ще кілька секунд тому не дивився їй у вічі так, ніби вона – єдина жінка у його житті. Його руки опускаються вздовж тіла, обличчя знову стає стриманим, а погляд – звично холодним і зосередженим.

Головна актриса щось говорить йому, легко торкаючись його передпліччя, але Максим навіть не повертає голови в її бік. Натомість його очі одразу знаходять мене. І вже за мить він широким, упевненим кроком прямує просто до мене.

– Нарешті, – тихо каже, забираючи з моїх рук каву.

Відкриває кришку, робить великий ковток і заплющує очі.

– Боже, я мріяв про це весь день.

Я натягнуто усміхаюся.

– Завжди рада бути корисною.

Максим лише коротко киває і, не озираючись, рушає до своєї гримерки. Як і завжди, я йду слідом.

Ми заходимо всередину, і двері за нашими спинами тихо зачиняються. Простір одразу стає меншим, а повітря – густішим. Я кладу теку зі сценарієм на стіл, поки Максим важко опускається в крісло перед дзеркалом. Розслаблено відкидається назад, закидає довгі ноги просто на стіл і кілька разів повільно розминає шию.

– Мені терміново потрібен вихідний, – говорить він, дивлячись на своє відображення.

Я автоматично відкриваю планшет, який щойно дістала з сумки.

– Найближчий вихідний у тебе лише через тиждень.

Максим переводить на мене погляд, і в його синіх очах з’являється та сама безмовна претензія, ніби це саме я особисто придумала для нього такий графік.

Я стримую усмішку.

– І це ще не все. Сьогодні ввечері прем’єра, де ти маєш бути присутній, а завтра зйомки починаються о шостій ранку.

Він стогне й відкидає голову назад.

– Мене все це дістало.

У його голосі немає злості. Лише втома. Глибока, майже фізична. І я зовсім не дивуюся.

Максим працює на межі можливостей. Фільми, рекламні контракти, інтерв’ю, фестивалі, благодійні заходи. Іноді мені здається, що він навмисно заповнює кожну хвилину свого життя, щоб не залишати собі часу думати про щось важливіше.

Про щось, що болить.

Він бере до рук новий сценарій, кілька секунд мовчки гортає сторінки, а потім із роздратованим видихом кидає теку назад на стіл.

– Зараз я не готовий забивати голову ще й цим.

Максим робить ще один ковток кави, заплющує очі, а потім раптом завмирає і дивиться на мене. Дуже уважно. Я б навіть сказала, надто уважно.

Моє серце збивається з ритму. На одну коротку мить мені здається, що він уже все знає. Що якимось незрозумілим чином здогадався. Що зараз підведеться, підійде ближче і скаже: “Ти вагітна”.

Але замість цього Максим лише трохи схиляє голову набік і спокійно запитує:

– Ти вирішила свої справи?

Я завмираю під його поглядом, відчуваючи, як пальці мимоволі стискаються в кулаки.

– Так. Вирішила, – ще й киваю для впевненості. 

– Чудово, – усміхається. – Отже, складеш мені компанію на сьогоднішній прем’єрі. 

– Що? – випалюю розгублено. – Це не входить в мої обов'язки! 

– Хіба? А я думав, що в твої обов'язки входить усе, що пов'язано з моїм комфортом. 

Я мовчу. Хочу сказати, що в мої обов’язки не входить бути його супутницею на світських заходах. Що я не одна з тих актрис чи моделей, які тільки й мріють пройтися з Максимом Воронцовим червоною доріжкою під спалахами камер. Що сьогодні в мене є значно важливіша причина нервувати, ніж вибір вечірньої сукні.

Але не кажу нічого, тому що надто добре знаю Максима. Якщо він уже щось вирішив, сперечатися марно.

На його губах з’являється коротка задоволена усмішка, ніби моя мовчазна згода цілком його влаштовує.

У двері одразу ж стукають.

– Максиме, ми готові! – лунає голос помічника режисера.

– Іду, – відгукується він.

Максим легко підводиться з крісла, допиває каву, ставить порожній стаканчик на стіл і проходить повз мене так близько, що я відчуваю знайомий аромат його парфумів. Той самий аромат, який досі змушує моє серце битися швидше.

Він торкається моєї руки лише кінчиками пальців. Ледь відчутно. Майже випадково, а потім виходить із гримерки, залишаючи мене саму.

Я повільно опускаюся на невеликий диван біля стіни й притискаю долоню до живота. Поки Максим працює, у мене також є справи, які треба закінчити. 

Я відповідаю на дзвінки, узгоджую графік, переписуюся з організаторами заходів і координую десятки дрібниць, без яких його життя давно перетворилося б на хаос.