- Глава 1.1 -

Максим завершує дзвінок першим. Я ж ще кілька секунд дивлюся на темний екран телефону, ніби очікую, що він подзвонить знову і скаже щось зовсім інше.

Наприклад: “Як ти почуваєшся?”

Але, звісно, цього не відбувається. 

Я повільно опускаю телефон у сумку і важко видихаю.

– Це знак, – тихо каже Ліза.

Я переводжу на неї погляд.

– Що?

– Це ідеальна нагода сказати йому правду.

Моє серце починає битися ще швидше. Я машинально кладу долоню на живіт, який поки що нічим не видає моєї таємниці.

– Так, – шепочу майже беззвучно. – Сьогодні я йому скажу.

Вперше, вимовивши ці слова вголос, я розумію, що шляху назад більше не існує.

Ліза стискає мою руку.

– І що б він не сказав, ти впораєшся.

Я дуже хочу в це вірити.

Ми разом прямуємо до автомобіля, припаркованого біля клініки. Темно-сірий компактний кросовер Максим подарував мені трохи більше року тому. Точніше, він назвав це “робочою необхідністю”, пояснивши, що мені буде значно простіше виконувати його доручення, якщо я матиму власний транспорт.

Жодної романтики. Жодного натяку на особливе ставлення. Лише практичність, як і все в його житті.

Я сідаю за кермо, проводжу долонями по шкіряному керму і на мить заплющую очі. Ще кілька годин тому я була просто особистою асистенткою Максима Воронцова, а зараз я жінка, яка носить під серцем дитину одного з найвідоміших чоловіків країни. І сьогодні він про це дізнається.

Я відвожу Лізу додому майже мовчки. Вона кілька разів намагається підбадьорити мене, говорить, що все буде добре, що Максим – не чудовисько, і що я не повинна одразу налаштовувати себе на найгірше. Я киваю, навіть намагаюся усміхнутися, але думки весь час повертаються до одного й того самого.

Що я скажу йому?

Коли зупиняюсь перед будинком подруги, вона залишає салон, а я ще кілька секунд сиджу нерухомо, спостерігаючи, як подруга заходить до під’їзду. Лише після цього заводжу двигун і рушаю в напрямку квартири Максима.

У мене є ключі. За роки роботи це стало необхідністю. Я часто забираю для нього документи, одяг, ліки або речі, про які він згадує в останню хвилину. Іноді мені здається, що я знаю цю квартиру краще, ніж власну.

Та щоразу, коли переступаю її поріг, мене охоплює одна й та сама думка – тут занадто тихо. Занадто правильно. Занадто бездоганно.

Я відчиняю двері й заходжу всередину. Світлі стіни, великі панорамні вікна, темні меблі, ідеальний порядок. Усе виглядає настільки стерильно, що створюється враження, ніби тут ніхто не живе.

І це майже правда, бо Максим постійно в роз’їздах. Зйомки, інтерв’ю, фестивалі, прем’єри, перельоти між країнами та континентами. Навіть коли він повертається до Києва, то здебільшого приходить сюди лише переночувати, переодягнутися або кілька годин попрацювати над новим сценарієм.

Ця квартира дуже схожа на нього самого. Стильна. Дорога. І водночас холодна.

Я проходжу до його кабінету, де все також залишається на своїх місцях. На великому столі лежить темно-синя тека.

Новий сценарій.

Саме за ним я й приїхала.

Я беру теку до рук, на мить затримую погляд на шкіряному кріслі, у якому Максим часто сидить допізна, читаючи ролі, і в грудях знову щось стискається.

Через кілька годин усе може змінитися. Можливо, назавжди.

Я виходжу з квартири, зачиняю двері й спускаюся до автомобіля. Дорогою до знімального майданчика десятки разів прокручую в голові можливу розмову.

У якийсь момент просто вимикаю радіо й їду в тиші, поклавши одну руку на кермо, а другою мимоволі торкаючись живота. Там, усередині, уже б’ється маленьке серце, і ця думка одночасно лякає мене й робить безмежно щасливою.

Коли я приїжджаю на місце зйомок, увесь мій внутрішній спокій миттєво зникає. Тут панує звичний хаос.

Люди швидко рухаються в різних напрямках, асистенти щось вигукують у рації, оператори налаштовують камери, освітлювачі пересувають великі софіти, костюмери метушаться з одягом, а реквізитори розставляють предмети, необхідні для сцени.

Усе кипить, шумить і живе своїм шаленим ритмом. І, як не дивно, саме тут я завжди почуваюся на своєму місці.

Я притискаю до грудей теку зі сценарієм, куплену для Максима каву і впевнено йду між десятками людей, які вже давно стали частиною мого щоденного життя.

Коли наближаюся до головного павільйону, мимоволі зупиняюся. Зараз триває зйомка. Максим стоїть посеред декорацій, обіймаючи головну актрису. Однією рукою притискає її до себе, іншою ніжно торкається її обличчя і низьким, оксамитовим голосом говорить слова кохання.

Його голос пробирає до мурашок навіть мене, хоча я чудово знаю, що це лише роль.

Лише текст. Лише сценарій. Та все одно в грудях щось неприємно стискається.

Я важко зітхаю і міцніше притискаю до себе теку, а тоді дозволяю собі просто дивитися на нього.