- Глава 1 -

Я виходжу з жіночої консультації, міцно стискаючи в руках білий аркуш паперу, який змінює все моє життя. На ньому лише кілька сухих рядків, медичні терміни та цифри, але саме вони змушують моє серце калатати так сильно, що, здається, його чути на всю вулицю.

Вагітність – 7 тижнів.

Я досі не можу повірити, що це відбувається зі мною насправді. Весняне сонце сліпить очі, але я майже нічого не бачу перед собою. У голові шумить, долоні тремтять, у грудях змішується страх, розгубленість і якесь дивне, майже нереальне тепло.

Я вагітна. І батько цієї дитини – Максим Воронцов. Чоловік, якого я кохаю вже багато років. Чоловік, який навіть не здогадується про те, що сьогодні його життя змінилося так само безповоротно, як і моє.

На лавці біля входу сидить Ліза. Щойно помічає мене, вона одразу підводиться. У її погляді тривога, хвилювання і надія водночас.

– Ну що? – запитує тихо.

Я дивлюся на неї кілька секунд, а потім просто простягаю результати УЗД. Ліза швидко пробігає очима по тексту, піднімає на мене погляд і широко розплющує очі.

– Сім тижнів, – читає вона вже вголос, після чого притискає долоню до губ. – Соню…

Я лише киваю, бо сказати щось не можу. У горлі стоїть клубок, а очі починають пекти від сліз. Ліза одразу обіймає мене, бо розуміє, що я на межі і навіть слова вимовити не можу. 

– Я не знаю, що робити, – шепочу їй у плече.

– Ні, знаєш, – відповідає вона, трохи відсторонившись і дивлячись мені просто в очі. – Ти повинна йому сказати.

Я важко ковтаю. Так. Вона має рацію. Саме це я й повинна зробити. Але від однієї лише думки про розмову з Максимом у мене підкошуються ноги.

– Я скажу, – тихо відповідаю. – Просто не знаю, як.

Ліза бере мене за руку.

– Це його дитина, Софіє. І він має право знати.

Я знову киваю, хоча серце стискається від страху, бо я надто добре знаю Максима. Знаю його стриманість. Його холодний розум. Його звичку тримати все під контролем. І знаю, що ця вагітність не входить до жодного сценарію його життя.

Я працюю з Максимом уже понад три роки. Три роки я перебуваю поруч із чоловіком, якого кохаю так сильно, що іноді мені важко просто дихати.

Я знаю, яку каву він п’є зранку. Знаю, як він мовчить, коли втомлений. Знаю, що перед важливими прем’єрами майже не спить. Знаю, як виглядає його усмішка, яку бачать лише одиниці.

Я знаю його справжнього, а він бачить у мені лише свою асистентку. Надійну. Організовану. Завжди доступну. Ту, яка вирішує всі проблеми ще до того, як вони встигають з’явитися.

І мене це влаштовувало. Точніше, я переконувала себе, що влаштовує. Поки не настала та ніч у Парижі.

Після церемонії вручення міжнародної кінопремії ми повернулися до готелю далеко за північ. Максим був виснажений і нетверезий. Не настільки, щоб не розуміти, що робить, але достатньо, щоб дозволити собі те, чого зазвичай ніколи б не допустив.

А я… я була закохана в нього занадто давно, щоб знайти в собі сили зупинитися. Тієї ночі я вперше відчула, що він справді мій. Хоча б на кілька годин. А вже наступного ранку Максим знову став самим собою. Стриманим. Холодним. Раціональним.

Він поправив краватку, навіть не дивлячись мені в очі, і спокійно сказав:

– Якщо ми хочемо й надалі працювати разом, про це потрібно забути.

І я погодилася, тому що боялася втратити навіть ту маленьку частину його життя, яку мала. А тепер ношу під серцем його дитину і не маю права приховувати це.

Не знаю, як він відреагує. Не знаю, чи зрадіє. Не знаю, чи не попросить мене зникнути з його життя назавжди. Але одне знаю точно – Максим має право дізнатися, що стане батьком.

І хоч би як сильно я боялася цієї розмови, уникнути її вже неможливо. І саме в ту мить, коли я намагаюся зібрати докупи власні думки, телефон у моїй сумці починає дзвонити.

Серце миттєво завмирає, і мені навіть не потрібно дивитися на екран, щоб здогадатися, хто це. Я надто добре знаю цей момент. Надто добре знаю, як організм реагує на одне-єдине ім’я.

Та все ж тремтячими пальцями дістаю телефон і опускаю погляд на дисплей.

Максим.

У грудях щось болісно стискається, і я глибоко вдихаю, намагаючись опанувати себе.

Ліза кидає на мене співчутливий погляд, але нічого не каже. Просто стоїть поруч, мовчазно підтримуючи.

Я проводжу пальцем по екрану.

– Так, Максиме.

Його голос звучить звично – рівно, стримано, без жодної зайвої емоції. 

– Де ти?

– У справах поїхала, – відповідаю ухильно.

– Ти потрібна мені на зйомках.

– Я вже їду.

– Завези мені велику каву без цукру і привези сценарій до нового фільму. Він залишився в моєму кабінеті на столі.

Я заплющую очі лише на секунду.

– Буду приблизно за годину, – тихо відповідаю.

– Добре. Не запізнюйся. 

Мої хороші, вітаю у новій непростій історії таємного кохання ❤️ вдячна за вашу зірочку!