Глава 9. Аліна

Сьогодні той самий день, від однієї думки про який останній тиждень у мене терпли пальці й розривалося серце. Мамина операція. Липкий, задушливий страх оселився в моїх грудях ще з вечора, не даючи зробити повноцінний вдих. Я провела з нею увесь учорашній вечір і не зімкнула очей за всю ніч, слухаючи її переривчасте дихання у стерильній палаті. Кожна секунда була просякнута монотонним пищанням моніторів і гірким запахом антисептиків. А вранці, коли санітари котили ліжко до операційного блоку, я міцно стискала її суху, тремтячу долоню, шепочучи, що все буде добре, поки важкі двустулкові двері не зачинилися перед моїм носом, відрізавши мене від найдорожчої людини у світі.

Першу половину дня я узгодила з Денисом. Вранці він подзвонив сам, м'яко запевнивши, що все владнає та підстрахує мене перед керівництвом. Оскільки Олександр мав перебувати на тривалій виїзній зустрічі й повернутися аж після обіду, Денис без вагань дозволив мені залишитися в лікарні. Ці кілька годин очікування під кабінетом перетворилися на справжні тортури. Я беззупинно міряла кроками вузький, білосніжний коридор, рахуючи кожен стукіт секундної стрілки на стіні. Мої долоні були крижаними від нестерпної напруги, а в голові прокручувалися найжахливіші сценарії.

Коли виснажений хірург нарешті вийшов до коридору й зняв маску, моє серце замерло. Його обличчя здавалося сірим від утоми, а під очима залягли глибокі тіні.

— Операція минула вдало, пухлину видалили, — промовив він, але в його голосі не було полегшення. — Проте Олена Петрівна дуже важко відходить від наркозу. Тиск критично стрибає, дихання нестабільне, вона досі не прийшла до тями в реанімації. Наступні години вирішальні.

Земля пішла з-під ніг. Повітря миттєво вирвалося з моїх легень, лишаючи тільки глухий, засліпляючий біль. Я застигла біля скляних дверей реанімації, мріючи лише про одне — бути поруч, тримати її за руку й благати жити. Дивитися на її бліде, беззахисне обличчя крізь прозору перегородку було понад мої сили. І саме в цю хвилину екран мого телефону спалахує ім'ям, від якого по спині пробігає крижаний трепет. Настирлива вібрація в моїй руці здається справжнім вибухом у цій гнітючій лікарняній тиші.

Олександр. Він повернувся раніше.

Тремтячим пальцем я проводжу по екрану й прикладаю трубку до вуха.

— Де ви, Ярова? — його голос у слухавці лунає як вирок, металевий і позбавлений бодай найменшого натяку на тепло.

— Олександре Володимировичу, благаю вас... — мій голос тремтить, зриваючись на розпачливий шепіт, а сльози підступають до самого горла. — Я відпросилася в Дениса на ранок. Моїй мамі щойно зробили важку операцію, вона у вкрай важкому стані в реанімації! Дозвольте мені залишитися хоча б на сьогодні, я відпрацюю все вночі... Я виконаю будь-який обсяг роботи, чесно!

— Мені байдуже, що ви узгоджували з Денисом, він не ваш керівник, — проціджує він із нищівною холоднокровністю, і в його тоні відчувається суха, жорстока зверхність. — І мене не цікавлять ваші вигадані байки. Якщо через тридцять хвилин ви не сидітимете за своїм робочим столом — ви звільнені. Без права на виплати й рекомендації. Я особисто подбаю, щоб у цьому місті вас більше нікуди не взяли.

— Ви... ви не можете бути таким нелюдом! Вона ж у реанімації! — кричу я, стискаючи телефон до болю в суглобах. Горло стискає болісний спазм, а серце розривається від безпорадності.

— Тридцять хвилин, Аліно. Час пішов, — жорстко відрізає він і кидає слухавку.

Гудки лунають як удари батога, що розсікають повітря й глушать будь-які думки. Сльози застигають у очах, перетворюючись на гострі крижинки. Я вимушена залишити маму. Якщо мене звільнять без виплат, я не зможу оплатити навіть наступний курс її реабілітації й дорогі ліки, які зараз тримають її на цьому світі. На кілька секунд я припадаю лобом до холодного скла реанімації, пошепки обіцяючи мамі повернутися, і подумки присягаюся собі: я витримаю це пекло. Але ніколи, нізащо у світі не вибачу Олександру Завадському цієї жорстокості. Всередині мене спалахує чисте, спопеляюче полум'я щирої, первісної ненависті.