Глава 1. Не той принц

— Софіє, ти знову вдягнула цю жахливу блузку? — мама дивиться на мене з екрана телефона так, наче я щойно зізналася в пограбуванні банку.

— Мамо, це звичайна біла блузка. Що з нею не так? — я відступаю від дзеркала, щоб оцінити себе збоку.

— Вона робить тебе схожою на бібліотекарку перед пенсією! Тобі двадцять чотири роки, а ти вдягаєшся, як моя колега з бухгалтерії.

Я оглядаю себе. Комірець трохи завеликий, рукави не надто сучасні, зате блузка чиста, випрасувана й чудово поєднується з темною спідницею.

— Між іншим, ти сама мені її купила.

— Бо ти відмовилася від тієї гарної сукні!

— Мамо, вона була з таким декольте, що я могла б показувати ним презентації без проєктора.

Мама підтискає губи, а я повертаюся до дзеркала й намагаюся закріпити неслухняне руде пасмо. Волосся сьогодні вирішило жити власним життям, окуляри постійно сповзають на ніс, а веснянки, здається, за ніч розмножилися.

— Ти хоча б пам’ятаєш, що говорити на співбесіді? — запитує мама.

— Так. Доброго дня, я Софія, вмію рахувати й не краду канцелярію.

— Софіє! Я серйозно! До речі, я домовилася з Валентиною Петрівною. Вона чекає на тебе завтра об одинадцятій. У них чудова бухгалтерія, стабільна компанія, соціальний пакет. Нарешті працюватимеш за спеціальністю.

Я завмираю зі шпилькою в руці.

— Мамо, я ж просила не домовлятися ні з ким!

— А я просила тебе не звільнятися, поки не знайдеш нову роботу. І хто з нас мав рацію?

Тут заперечити складніше. Я справді звільнилася після двох років роботи економісткою, щоденних звітів і начальника, який вважав, що слово «терміново» означає «після дев’ятої вечора». Чотири роки університету, червоний диплом, дві практики — і все заради того, щоб одного прекрасного ранку зрозуміти: якщо мені доведеться ще раз складати квартальний звіт, я почну плакати прямо в Excel.

— Я сьогодні теж іду на співбесіду, — нагадую мамі.

— Куди?

— У велику компанію.

— Яку саме?

— Дуже велику.

— Софіє, не дратуй мене!

— Мамо, я запізнюся. Передзвоню ввечері, добре?

— Тільки не забудь про Валентину Петрівну!

Я завершую дзвінок, перш ніж мама встигає нагадати ще й про теплі колготки, і беру зі столу папку з ескізами. Золоті сережки у формі маленьких крил, каблучка з тоненькими гілочками навколо каменя, кольє, яке я придумала після того, як перечитала «Сплячу красуню».

Так, я люблю казки. Не тому, що досі чекаю принца на білому коні. Просто в казках навіть звичайна дівчина може одного дня опинитися там, де завжди мріяла. А я з дитинства мрію створювати прикраси.

Сьогодні в мене вперше за довгий час з’явився справжній шанс. Ювелірний дім «Маркель» шукає асистентку дизайнерського відділу. Профільна освіта бажана, але не обов’язкова, якщо є хороше портфоліо. Я три ночі готувала свої роботи й тепер сподіваюся переконати когось, що економістка теж може бути дизайнеркою.

Ховаю ескізи в сумку, востаннє дивлюся в дзеркало й усміхаюся своєму відображенню.

— Ну що, Попелюшко? На бал?

У відповідь із зачіски випадає шпилька й дзвінко вдаряється об підлогу. Я зітхаю, підхоплюю сумку й поспішаю до виходу. Чудовий початок.

***

Ювелірний дім «Маркель» займає цілу скляну будівлю в центрі міста. У холі блищить мармур, за стійкою рецепції стоять дві дівчини з такими ідеальними зачісками, що мені хочеться негайно сховати власну голову в сумку.

Я називаю своє прізвище, отримую перепустку й підіймаюся на двадцятий поверх. Там усе ще красивіше. Навіть дивани в приймальні HR виглядають так, наче коштують більше, ніж моя орендована квартира за рік.

— Очікуйте, будь ласка, — повідомляє адміністраторка, звірившись зі списком. — Вас викличуть. Вона вказує мені на вільні місця біля вікна й одразу повертається до комп’ютера.

Я сідаю й притискаю папку до колін. Поруч чекають ще три кандидатки. Одна — висока брюнетка в обтислій сукні. Друга — блондинка з ідеальними губами. Третя — така елегантна, що я починаю підозрювати, ніби вона народилася відразу в діловому костюмі.

Я непомітно розправляю свою спідницю. Можливо, тут усі дизайнерки так виглядають?

— Ви теж до генерального? — запитує брюнетка, відірвавшись від телефона. Вона швидко оглядає мою блузку й окуляри.

— Ні, я до дизайнерів, — пояснюю я, трохи міцніше притискаючи до себе папку.

— А-а, тоді зрозуміло, — вона усміхається й повертається до телефона, явно втративши до мене інтерес.

Що саме їй зрозуміло, я запитати не встигаю, бо двері приймальні різко відчиняються.

— Це просто неможливо! Ви взагалі розумієте, кого шукаєте?! — вигукує ефектна білявка в кремовому костюмі, стрімко заходячи до приміщення.

Адміністраторка миттєво підводиться, а одна з кандидаток поспіхом ховає телефон у сумочку.