ФАНТОМ БЕЗНАДІЇ 2.2

     - Арахнофоб, - невпевнено звернулася дівчина, - можна тебе на хвилину?

Той кивнув товаришу й зробив кілька кроків на зустріч. Фантом залишився чекати осторонь.

     - Що там в тебе?

     - Потрібна невеличка допомога…

     - Та ну!

Ліда почала сумніватися в доцільності, злегка переминаючись з ноги на ногу.

     - Кажи вже…куди подінеш… Сподіваюсь не вбити когось?

Дівчина нагородила його осудливим поглядом.

     - Можеш мені допомогти увійти на одну сторінку в соцмережі?

     - Так… а в чому підвох? Не зламати, не забанити… а саме увійти?

     - ВКонтакте.

     - Цікавишся життям рашистів, просто скачай ВПН.

     - Щось не вийшло… Просто…просто хочу впевнитися, що в нього все гаразд.

Хлопець важко видихнув й вирвав з її рук телефона.

     - Давай сюди!  Бо ще розплачешся!

Обернувшись до товариша, гукнув:

     - Тут кілька хвилин. Почекай, га?

Той кивнув на знак згоди.

     - То не стовбич там! Йди до нас. Розкажи поки цій плаксі анекдота чи що! Боже, нагородив же мене друзями… Ніякого серця на вас не вистачить…

Арахнофоб, бормочачи щось собі під носа, присів навпочіпки.

Фантом підійшов ближче, всміхнувся самими очима. Натякаючи на завтрашній похід, м’яко поцікавився:

     - Не страшно?

     - Трохи є. Не щодня раніше доводилося…

     - Я буду поруч.

Ліда здивовано підійняла очі:

     -  Нікому не дозволю тебе скривдити. Обіцяю. Але й ти поводься відповідно. Даремно не наривайся.

Від його слів дівчина розгубилася. Було приємно й водночас дивно, адже вони були малознайомі. Навіть ім’я один одного не знали. Вже не кажучи про обличчя. На вулиці б випадково зустрілися , точно пройшов би повз.

     - Дякую. Все буде добре.

Закінчивши з телефоном, хлопець мовчки пішов на вихід, майже виштовхуючи уперед товариша, що здається, не поспішав прощатись. Вже на вулиці Фантом поцікавився:

     - Розповіси про цього таємного ідола? По якому вона увесь час зітхає…

     - Не сьогодні. Завтра важкий день. Як повернемося живими, так і бути, буде тобі казка на ніч.

Той сперечатися й наполягати не став.

Волонтери робили все можливе й неможливе, щоб хоч якось прискорити евакуацію та допомогти покинути місто усім охочим. Особливо жінкам з дітьми. Приватні перевізники не соромлячись називали величезні суми, які далеко не кожна родина могла собі дозволити. Черги розтягувалися на місяці. Група Кепа завжди намагалася бути поряд блокпостів, хай навіть непомітно. Про всяк випадок. Цього дня волонтерський бус був вщент заповнений. Російський солдат почав поводитися неадекватно, витягувати жінку з водійського місця. Кричати й погрожувати. Що саме його не задовольнило, розчути з відстані було неможливо. Останнім часом вони вимагали наявність у всіх так званих «перепусток» що видавалися у комендатурі. Конфлікт явно загострювався. Черга застопорилася. Люди чекали інколи по 5-7 днів прямо перед виїздом. Змучені, залякані, нещасні…обурені, ледве стримуючи свою лють та ненависть до окупантів. Дитячий плач змішався з брудною лайкою. Від цієї какофонії мозок розривався… Ліда розмотала шарфа, відкривши обличчя. Розпушила волосся й подалася назустріч. Вцілому її можна було прийняти за звичайну дівчину, й вона щиро сподівалася що ніхто не зверне уваги на армійські берци. Бо вони теж могли викликати зайві питання. Чим саме вона могла допомогти? На той момент уявлення не мала. Але ж і залишатися осторонь більше не могла.

     -  Excuse me, do you speak English? (Перепрошую, Ви говорите англійською?)

Солдат сконфузився. Поряд стоячий товариш, знизав плечима. Вони не розуміли. Дівчина вирішила цим скористатися. Як казав її молодший брат, її англійська теж була so-so (так собі).

     - I'm citizen of Israel. There're also are other citizens of Israel ! ( Я громадянка Ізраїлю. Там теж знаходяться громадяни Ізраїлю).

Вона поспіхом показала загранпаспорта й одразу закрила. Сподіватися можна було лише на диво.

Росіяни переглянулися. Вона вкотре повторила, ту ж саму фразу показуючи на автобус.

     - Жидовка что ли?

     - Та пусть валят нах!

В цей момент піднявся незрозумілий кіпіш й бус нарешті виїхав. Ліда поспішила піти геть.

     - Эй, ты! Стоять!

Один з солдатів пішов слідом. Вона зупинилася й завмерла не наважуючись повернутися обличчям.

     - А ты ничё так…

Густе смоляне волосся розвівав холодний вітер. Від страху усе всередині стислося.

Ще кілька секунд і почулися далекі постріли. Дівчина згадала, як попередню колону обстріляли… Жодних офіційних зелених коридорів не було, отож люди покидали домівки на свій страх і ризик… Їх автівки ретельно перевіряли, документи, багажник, часто принижували змушуючи роздягатися наголо, особливо чоловіків. Вишукували якісь татуювання чи інші, лише їм відомі фізіологічні особливості нацистів… Ще нещодавно ці люди з голими руками виходили проти танків, щоб не дозволити провести фейковий референдум «освободітєлям»,  а тепер відчайдушно намагаються покинути Херсон. З приходом до міста Росгвардії та ФСБ, почався справжній терор… Людей викрадали, заганяли на вулицях як мисливці тварин. Стріляли в мирне населення. Здавалося, це приносило цим жорстоким маніякам якесь моральне задоволення. Ніби втоптуючи в багно інших, знищуючи усе довкола, таким чином компенсували своє виродство.

Отямившись від своїх роздумів, дівчина все ж озирнулася. Розгублений солдат біг на місце потасовки.  Вона рушила в протилежний бік.