ФАНТОМ БЕЗНАДІЇ 2.3

Вже ввечері на зборах, Кеп роздавав всім на горіхи.

     - Ви що це за цирк влаштували?!

Ліді здалося, що це питання адресоване в першу чергу їй, тож підсвідомо зробила слабку спробу виправдатися.

     - Але ж все обернулося на краще…

     - Переможців не судять, га?!

Швидкими кроками вимірюючи кімнату, трохи м’якше додав:

     - Ти знаєш, що вони з тобою могли зробити?

     - Ну, не гірше ніж з тими дітьми!

Лідер важко видихнув, грубо розтер долонею свій лоб.

     - Якби не Фантом…Хто зна… Добре що встиг. Дякую, друже!

«То значить он звідки той кіпіш…». Дівчина повернула голову й стала розглядати свого рятівника. Зараз він був серйозним як ніколи, ніби окутаний жахливим зловіщим мороком. Від цього ставало лячно. Фантом був фізично найвитривалішим та значно сильнішим за решту учасників їх групи.  А ще кмітливим, спритним, небайдужим. Мабуть, до війни він був витівником й душею компанії.

     - Безнадія, ти тимчасово працюватимеш при волонтерському штабі в медцентрі.

Ліді нічого не залишалося як понуро кивнути. Пізніше вона ще довго розмірковувала про причини. Розсекретила себе? Наразила на небезпеку інших членів групи? Ослухалася прямого наказу?

В будь якому випадку, там від неї буде більше користі. Тож не слід себе картати.

Одноманітні дні змінювалися один за одним. Дівчина повернулася до відносно звичайного життя. Жодних конспірацій чи маскувань.  Часто згадувала свою колишню команду й хвилювалася за них. Душу гріла лише думка, що якби хтось з них був поранений, то неодмінно б знаходився тут, у медцентрі. Про найгірше думати не хотілось. Того ранку, вона оглядала дітей, що внаслідок обстрілу автівки, втратили батьків. Хлопчик трохи молодший за її брата, міцно притискав до грудей маленьку ковдру в яку дбайливо замотав сестричку. Він категорично відмовлявся віддавати її іншим в руки. Ліда відвернулася й тихо заплакала. Хіба ж ця дитина зараз розуміє що на нього чекає далі?!

     - Назви, будь ласка, своє ім’я та прізвище.  

     - У мене… є…є…документи, - хлопчик протягнув файла з документами, на дні якого була невелика сума грошей замотана в аркуш вирваний із зошита. На папері було написано домашню адресу та контактні номери телефонів.

Дівчина зусиллями волі стримала рев, що норовив вирватися назовні. Зараз він болючим комом застряг у горлі. Прокашлялася.

     - Ти молодець. Їй пощастило мати такого сміливого братика. У вас є родичі в місті?

     - Вони їхали з нами коли…

Лікарка постаралася відволікти малого й не змушувати усе згадувати. Ще буде час.

     - Я педіатр. Знаєш хто це?

     - Так.

     - Якщо ти не заперечуватимеш, ми разом оглянемо Олічку.

Той несміливо посунувся ближче.

     - Не бійся. Я буду з вами поряд стільки, скільки це буде потрібно.

Пізніше дівчина неодноразово намагалася зв’язатися за вказаними номерами чи хоча б дізнатися подальшу долю найближчих родичів та все марно.

Фантом з Арахнофобом продовжили підтримувати рух опору. У вечір, з якого це все почалося, хлопець таки розповів товаришу чужий, випадково почутий секрет… Безнадіїну  таємницю.

Ліді було сімнадцять коли вона нав’язалася з батьком у робочу поїздку до Криму. Запевнила, що заважати не буде й слухатиметься беззаперечно. Їй дуже хотілося побачити Ханський палац в Бахчисараї. Дівчина була одержима архітектурою старовинних будівель і поставила собі за мету до повноліття відвідати всі палаци та фортеці України. А потім можна й мріяти про подорожі за кордон. Доки чоловік з діловими партнерами неспішно прогулюючись, обговорював деталі майбутньої угоди, дівчина, роззявивши рота, з непідробною цікавістю розглядала усе довкола. Й не помітила як мало не збила з ніг невисокого вродливого хлопця в стильному діловому костюмі.

     - Вибачте, будь ласка, - червоніючи промямлила.

Той у відповідь широко всміхнувшись, пожартував:

     - Ні.

Ліда здивовано закліпала очима.

     - Що, ні?

     - Не вибачу) Доки не розповіси, що саме тебе так захопило в Північній брамі.

     - Емм…Ви зараз серйозно?

     - Так. Я тут виріс. І ця краса стала для мене буденною. Тому влаштовуючи екскурсії для поважних гостей, як би то висловитися… розповідаю беземоційно. Здається, від цього їх хилить на сон.

Незнайомець засміявся.

     - До речі, я Антон.

     - Ліда. Дуже приємно.

     - Лідо, не хочете зі мною пообідати?

     - Емм… я не обідаю з незнайомцями…

Хлопець не розгубився. Заправив за її вушко неслухняний локон, від чого дівчина миттю зашарілася й майже шепочучи, додав:

     - Коли я їх побачу, обов’язково тебе попереджу.

Ліда сказала батькові, що повернеться в готель. Сама ж пішла з новим знайомим до найближчої кав’ярні. І хоча вона прекрасно розуміла, що такі знайомства, переважно нічим хорошим не закінчуються, відірватися не було сил. Кохання з першого погляду. Якась невідома сила несамовито тягнула їх один до одного.

Антону було 29. Він працював в місцевій районній адміністрації. Дізнавшись, що дівчина неповнолітня, хлопець трохи розгубився. Однак спілкування не припинив.

2014р. став для пари початком кінця. Державні службовці анексованого Криму мали прийняти складне доленосне рішення: залишитися вірними присязі й покинувши все виїхати з півострову, чи зберегти зароблене важкою працею майно й втратити можливість в’їжджати на територію України. Сім’я Антона була заможною. І хоч як не боліла душа за Батьківщину, починати життя з нуля в обіцяному гуртожитку столиці, побоялися. Наступні вісім років, закохані могли зустрічатися лише на нейтральній території.

На Новий 2022 рік чоловік нарешті зробив довгоочікувану пропозицію руки й серця. Сказав, що знає як усе владнати й зовсім скоро приїде по неї. А тут війна… Від смутку й відчаю дах зносило. Молоді почали сваритися між собою… Ліда відмовлялася покидати країну. Антон божеволів від страху, що з нею щось трапиться.  А коли зрозумів, чим саме вона займається в рідному, вже окупованому, місті, змусив обирати… Так і розійшлися. Спочатку Безнадія щоночі плакала в подушку, а вранці з гордо піднятою головою йшла допомагати слабшим. Її мовчазність й різкість, деякі сприймали за гординю, навіть відчуваючи добре серце. А потім на фоні людських страждань, власні почуття притупилися. Залишилися лише бездонна порожнеча у душі, тягуча ностальгія й осад розчарування...