Розділ І

Тієї ночі бурхливе море розлютилося не на жарт. Велетенські хвилі хаотично змінювали одна одну, нещадно руйнуючи та змітаючи все на своєму шляху. Не позаздриш тим поодиноким мандрівникам чи місцевим рибалкам, які забарилися та не встигли вчасно дістатися берега.

Що вже казати про ту, яка потрапила у полон жорстокої стихії не з власної волі. Ця прикра випадковість могла коштувати їй життя і, чесно кажучи, вона не лише цілком усвідомлювала всю небезпеку того становища, в якому опинилася, а й подумки приготувалася до найгіршого сценарію. Вона знала, що шансу вижити в таких умовах майже не було. Залишалася лише надія. Хитка, невиразна, полохлива, але все ж таки – НАДІЯ!

Море було підступним, мінливим та непередбачуваним, немов вередлива та розбещена дитина. Спочатку воно поводилось відносно спокійно: легкі, майже непомітні брижі злегка торкалися боків гумового човника, наче хотіли його заколисати. Раптом невідомо звідки налетів холодний, пронизливий вітер, що перетворив спокійну водяну гладь у суцільний безлад та круговерть. Кожна нова хвиля, що зароджувалась у темних глибинах, ставала більшою, потужнішою та грізнішою за попередню, і лютуючи, безжально підкидала безпорадне суденце.

Всередині нього сиділа молода дівчина. Щільний комбінезон з водонепроникного матеріалу темно-синього кольору, що облягав фігуру, та невисокі гумові чобітки з гнучкою підошвою надійно захищали від холоду. Її тендітні руки мертвою хваткою вчепилися у товсті мотузки, що оперізували човник по всьому периметру, а очі пильно вдивлялися у нічну темряву з надією побачити хоча б якийсь вогник чи інший знак, що сповіщав би про близькість жаданої суші. Наскрізь просякнуте солоними бризками волосся хаотично теліпалося на вітру та прилипало до обличчя, заважаючи не лише роздивлятися навкруги, а й просто дихати.

Її постійно лихоманило. Тіло було виснажене кількагодинною боротьбою з природним хаосом, у набряклих ногах, затерплих від сидіння в одному положенні, щось неприємно поколювало, а задерев’янілі від холоду руки трималися за мотузку суто автоматично. Лише ясний мозок працював швидко і холоднокровно, що свідчило не лише про сильний характер, неабияку витримку та мужність дівчини, а й про її досвід виживання в екстремальних ситуаціях.

На щастя, вона знала координати своєї незапланованої, аварійної висадки, тобто того місця, де миттю розгорнувся викинутий нею рятівний гумовий човен. Але що це дасть? Хаотичні хвилі та потужний вітер могли занести її бозна куди, на багато кілометрів углиб відкритого моря, значно віддаливши її від берега. Та й де той берег, у якому боці?

«Знак… Треба негайно знайти хоча б якийсь знак, орієнтир, що вказав би правильний напрям… – розмірковувала дівчина. – Вогонь, спалах, будь-яке світло… Зірки. Авжеж – зірки!»

Вона намагалась максимально напружити пам’ять, щоб видобути з її глибин необхідні знання: «Велика Ведмедиця, Південний Хрест… Ні, не те. Згадуй, Кессі, згадуй… Оріон… Сузір’я Оріон розташоване біля небесного екватора, тому його добре видно в обох півкулях Землі. Та нащо мені це? Ну ж бо, думай… А якщо Мала Ведмедиця? Точно. Її найяскравіша зірка – Полярна! Гаразд. Полярна зоря практично нерухома під час добового обертання зоряного неба, знаходиться поблизу Північного полюсу і вказує точно на північ».

Ледь стримуючи хвилювання, Кессі спробувала ворухнутися, боячись випадково розчепити ослаблені пальці, які досі стискали мотузку, потім повільно задерла голову: чорні загрозливі хмари щільним кільцем сповивали нічне небо. Вона застогнала з відчаю.

У голові роїлися думки, навпіл розриваючи свідомість: «Як це могло статися? Не може бути! Як же я, такий стріляний горобець у своїй справі, могла втрапити в таку халепу? Даремно я попрямувала сюди. Виявляється, у цьому квадраті нікого нема. Усі мої зусилля марні!»

Останнє твердження було особливо болючим. Нещодавно прилади її корабля зафіксували чіткий сигнал лиха, і Кессі прийняла доволі нестандартне, проте ретельно зважене рішення. Як науковець вона багато подорожувала, досліджувала, вивчала, проте раніше ніколи не втручалася. Вона просто не мала на це права, вірніше, не мала дозволу. Але зараз виникла саме та ситуація, коли елементарна людяність та співчуття переважили терези розважливості на свій бік, адже десь там, у суцільному мороці, невідомо хто просив, ні – волав про допомогу! Наполегливо та невблаганно: SOS, SOS, SOS.

Кессі розуміла: якщо обставини складуться не так як треба, то наслідки її вчинку можуть бути незворотними. Математичні розрахунки допомогли їй визначити точне місце корабельної катастрофи, тому вона вірила, що встигне втрутитися, і вчасно повернутися назад, витративши на цей маневр порівняно небагато часу.

Небагато часу… Чому він такий невблаганний? Час. Чому він не може зупинитись та перепочити?

А якщо усе полетить шкереберть? Ще раз глянувши на панель управління, на якій висвічувались декілька пульсуючих цифр та символів, Кессі зрештою зважилась. Останнє, що вона зробила, це записала голосове повідомлення, обґрунтувавши своє рішення, виклавши план подальших дій і назвавши координати, які обчислила, а тоді натиснула необхідну кнопку, і її звістка, розтинаючи безмежний космічний простір, помчала до адресату.

За лічені секунди надійшла відповідь. На перший погляд, вона була доволі лаконічною, навіть сухою, але, зважаючи на обставини, то було нормально: «Даємо згоду! Дотримуйтесь інструкцій! Хай щастить!»

Серце Кессі шалено калатало, по спині пробігли підступні мурашки, руки трохи тремтіли від хвилювання. Ще б пак – така відповідальність! Але її рухи були вправними, відточеними, механічними.