Епілог

                                                                                             Епілог 

Рік потому 

Яна стояла поряд з Мариною на підвищенні під старою водонапірною вежею. 

— І навіщо я сюди з тобою вибралася? Мені ходити вже не так і легко, — невдоволено сказала подруга, підтримуючи руками важкий живіт. 

— Я тебе з собою не тягнула. Сама б сходила і повернулася. Мені подобається це місце, — відповіла Яна. 

— Та добре вже, добре, — Марина дружньо поплескала її по плечу. — Рухатися теж треба, а то вже дев'яносто три кілограми набрала. Але з такими опухлими ногами далеко не підеш. А ви надумали в такий час весілля влаштувати. Прикро, знаєш. І потанцювати нормально не зможу. Краще б ви почекали, поки я нарожу. Тоді хоч десять весіль забабахайте. 

— Ти не розумієш своєї вигоди. Зараз ти хоча б їсти зможеш скільки захочеш, а потім тобі не всі продукти будуть дозволені. 

— От, я й забула, що ти медсестра, — подруга поклала руки на свої округлі боки. — Добре, твоя взяла. Головне, щоб мій хлопчик від всілякої смакоти раніше на світ не попросився. Чуєш, а хто там буде з наших? Ти всіх однокласників покликала? 

— Та де там всіх... Тебе, Альону та Віту. Навіщо мені інші, особливо Куценчиха? У нас теж ресурси не безмежні. Й так родичів всіляких купа. 

— А дехто, як Гримайло, далеко загримів. 

— Не згадуй про нього, — скривилася Яна. 

— Добре, добре. Пробач, не буду. А взагалі це так знайомо. Оці родичі, яких ти раз в житті бачила... Ви, головне, отих музикантів, що у нас були, не запрошуйте. Співаки з них такі собі, а репертуар для бабусь. 

— Не хвилюйся, ми інших напитали. 

— О, тоді весілля точно буде знатне! Хай гучніше грають, коли батьків у калюжі купатимуть. 

— О, я не дам цьому неподобству статися! — очі Яни спалахнули, вона рішуче вдарила кулаком об кулак. 

— Ну, тебе ніхто не питатиме. Гості самі все зроблять. Та ваші матері самі одна одну підуть топити! — засміялася Марина, але, помітивши погляд подруги, погладила її по голові: — Пробач, не те ляпнула. Гормони в мене, розумієш, розігралися. 

— Близькими подругами вони не стали, але спілкуються нормально. Це радує, — відповіла Яна, вдивляючись на дорогу. 

— І Сашка твого ніхто не зачепить. Майже одружений, — констатувала подруга. 

— То ж старшого брата нареченого, якщо він нежонатий, ганяють. Хіба не так? При чому тут Сашко? — здивувалася Яна. 

— Нічого, і до нього доберуться. Як нап'ються гості, то нових звичаїв навигадують швидко. До речі, що там Сашко? 

— Літню кухню звільнив, хату зняв, там зі Свєткою й живе. Але розписуватися щось не поспішає. 

— Не хвилюйся, розбереться. Він хлопець серйозний. 

На вулиці показався білий автомобіль, який під'їхав до двору Марини. 

— О, твій вже прибув. Ходімо, — вона повільно, коливаючись, почала сходити вниз з пагорба. Яна послідувала за подругою. 

Андрій вже вибрався з «Форда» та відчинив багажне відділення. Він звично поцілував свою наречену. 

— Ой, які телячі ніжності! Не можу дивитися! — весело вигукнула Марина. — Йдіть у двір! Я вже все приготувала. Але виносьте самі. Мені не можна важке піднімати, а Юрка немає вдома. 

Незабаром Андрій приніс та вклав до багажника скручений килим, а Яна стос запакованих в газети тарілок. Потім вони повернулися по посуд, попрощалися з Мариною, сіли до автомобіля та поїхали на Мармизівку, де наступні вихідні мали бути гучними. 

А навколо коливалися на вітрі зелені трави та тисячі різнокольорових квітів. Щороку вони знову виростали, утворюючи неповторний візерунок на щедрій землі. І цей візерунок назавжди залишався у серцях тих, хто тут жив...