Розділ 30

                                                                                   Розділ 30 

Наталка відкрила хвіртку і завмерла. Чоловік, який слідом вийшов з двору, застиг за її спиною. Дверцята водія відчинилися і з салону з кряхтінням вибрався високий огрядний чоловік років п'ятдесяти в кепці. Колодяжні впізнали в ньому Василя Жука з Хутора. 

— Приймайте дітей, — просто сказав він, обпершись об капот автомобіля. 

Задні дверцята також відчинилися. З них спочатку з'явився Андрій, який подав руку Яні. Обоє виглядали пом’ятими та трохи переляканими. 

— Доброго ранку! — привітався хлопець. Дівчина стояла біля нього, невпевнено поглядаючи на батьків. 

— Ну і де ви тинялися? — взяла руки в боки. Після безсонної ночі під її очима утворилися набряки, а на правій щоці ледь помітно сіпався м'яз. — Де ви вешталися?! — закричала вона. 

— Зараз усе поясню, Наташо, — Андрій примирливо підняв руки. 

— Яка я тобі тьоть Наташа? Куди ти завіз мою дочку?! Морда Коваленківська, пес паршивий, кобеляка драна! Зараз дізнаєшся, по чому дині на базарі! 

Наталка різко кинулася на Андрія, неначе і не було добової втоми та довгої нервової ночі. Григорій ухопив її попід руки і намагався відтягнути. Жінка несамовито гарчала, намагаючись дотягнутися до кривдника її доньки. Яна стала поперед Андрія і затулила його руками. 

— Мамо! Мамо! Не чіпай його, він мені життя урятував! Якби не Андрій, вже б десь мене прикопали! Ти чуєш мене?! 

Останню фразу вона вигукнула так гучно, що Наталка нарешті припинила пручатися. 

— Що? Що це значить? Та де ж ви були? 

Григорій послабив хватку, і Наталка сповзала вниз. Її нерви остаточно здали, а на очі навернулися сльози. 

— Що... з вами... сталося... 

Чоловік підняв дружину, але тримав за плечі, бо вона ледве стояла на тремтячих ногах.  

— Яна ціла, але ледь не потрапила в халепу. Давайте зайдемо до вас і спокійно поговоримо, — сказав Андрій. 

— Заходьте, звичайно, — відповів Григорій, притримуючи Наталку. В цей час до двору підбіг Сашко, який полегшено зітхнув, побачивши сестру та друга живими і неушкодженими. 

— Ну, я поїхав. Бувайте здорові, — гукнув Жук. 

— Дякуємо вам! — Андрій привітно помахав йому рукою. 

Всі зайшли до кухні, посідали хто куди. Наталка спитала хлопця: 

— Ти вдома був? 

— Ще ні... 

— Тоді зателефонуй додому, мати хвилюється, — вона в’ялим рухом вказала на телефон. 

Андрій оглянувся на Колодяжних, потім зняв слухавку і набрав на циферблаті домашній номер. На іншому кінці дроту відразу відповіли: 

— Ма! Я в селі, скоро буду вдома... Зі мною все добре! Руки-ноги цілі!... Не колотися, нікуди не біжи, незабаром прийду! Добре? Все! — він поклав слухавку. 

— Ну розповідайте, — сказав, зітхнувши, батько. 

— Це я в усьому винна, — опустила голову Яна. — Повірила Гримайлу... 

— Гримайлу? І що він зробив? — насторожився Сашко. 

— Він прийшов до медпункту, і сказав, що його дядько Микола поранився косою, і йому терміново потрібна медична допомога. А сам, гад, для достовірності ще й зімітував кров на одязі... 

Яна розповідала, а коли замовкала, то їх розповідь підхоплював Андрій. Батьки та Сашко зрідка ставили їм питання або лаялися, усвідомлюючи, в якій небезпеці вони були. Наталка схопилася за голову та гарячково хиталася вперед-назад, намагаючись заспокоїти нервову систему. Григорій стиснув зуби, розчервонівся та ледве себе стримував. 

— Це ж треба! Того козла звати як мене. Забагато честі... — бурмотів він. 

— На світанку баба Таня пішла до Жука та попросила відвезти нас до Вербівки. Дядько Василь був дуже злим, коли почув про крадіїв худоби. У нього теж нещодавно бичка вгодованого серед білого дня вкрали, — завершив свою розповідь Андрій. 

— Бачите, а ми й не здогадалися до Хутору поїхати, — ляснув себе широкою долонею по коліні батько. — Через Співоче проїхали, а туди не здогадалися... Давай, хлопче, ми з тобою зараз сходимо до дільничного, а потім йди додому та матір заспокой. Теж, мабуть, цілу ніч не спала... І Яна нехай відпочине. А під вечір приходь, посидимо з тобою. 

Це звучало як фактичне визнання та запрошення. Андрій з Яною разом зиркнули на Наталку, але вона промовчала, втупившись невидимим поглядом в стіну. 

— І я піду з вами, — підхопив Сашко. 

Хлопці підвелися, Григорій відчинив двері. Андрій кивнув дівчині та вийшов з кухні. Яна ще почула, як батько говорив: «Будете «Форда» витягувати, то ми допоможемо...» 

Запала тиша, яку порушував тільки мирний стукіт годинника. Наталка рвучко підвелася, обійняла доньку та вийшла з хати подалі, до городу, де змогла нарешті вголос заплакати. Однак і цього вона довго не могла собі дозволити. У хліві стояли недоєні корови, які зранку так ніхто і не відігнав до череди. 

                                                                                              ***