Розділ 28

                                                                                    Розділ 28 

Ліс виявився не густим, пересуватися по ньому не стало надто важким завданням. Після хащів покинутого села він не здавався такою нездоланною перешкодою. Земля, покрита килимом з напівзітлілого минулорічного листя та витких рослин, що стелилися долі, м'яко вгиналася під ногами. Високих бур'янів не було, а як перешкоди зрідка траплялися повалені дерева. Однак відносна легкість руху приховувала і певну небезпеку: переслідувачі теж могли б просуватися вглиб лісу відносно хутко. 

Яна ніколи не полюбляла біг на довгі дистанції. У неї завжди швидко починало колоти в боці, а ноги ставали малочутливими і припиняли слухатися. Але зараз пережитий страх підганяв її бігти вслід за Андрієм.  

Десь вдалині почувся глухий звук мотора. 

— Мабуть, вже під'їхали наші друзяки. Ну нічого, нехай навколо «Форда» ще потупцяють, — обернувшись, на ходу випалив хлопець. 

Умовна близькість скотокрадів на деякий час надала дівчині нових сил. Хотілося опинитися від них якомога далі, заховатися якнайнадійніше. 

— Тримайся, сонце, тримайся, — між тим говорив Андрій. — Зараз піднімемося на це підвищення, спустимося вниз, і ніяка собака нас вже не знайде! 

— Ти впевнений? — переривчасто, як і її дихання, запитала Яна. 

— В лісі темно, а ті хлопці не слідопити. Так що маємо відірватися. 

— А в них пса немає? Мисливського, наприклад? 

— Не бачив. Здається, немає ніякого. Тож нам пощастило, — відповів хлопець. 

Несподівано нога Яни потрапила в якусь заглибину, і вона впала навзнак на пухку землю. 

— Ти як? — стурбовано нахилився над нею Андрій. — Не забилася? Йти зможеш? 

Дівчина, опершись на його руку, підвелася та помасажувала коліно. 

— Все добре, йдемо. 

Вони рушили, але темп сповільнився. Біг все частіше переходив на швидку ходьбу. Яна дуже втомилася, Андрій, хоч і був фізично більш витривалим, також відчував потребу у відпочинку. Хлопець зупинився і прислухався. Навколо було тихо, тільки вітер шумів у верхів'ях дерев та десь далеко каркали ворони. Не було схоже, що хтось переслідував їх. Тим не менш хлопець сказав: 

— Пройдемо ще трохи, а потім відпочинемо. 

— Ти хоч знаєш, куди ми прямуємо? — занепокоєно спитала Яна. 

— Приблизно так. Не хвилюйся, це ж не безкінечні джунглі, а маленький лісок. Через півгодини вийдемо на узлісся з іншого боку. 

Дівчині зоставалося тільки довіритися чуттю Андрія. Між тим вечоріло. Годинник на руці хлопця показував вже шосту вечора. День з самого ранку був похмурим. В лісі це відчувалося ніби густі сутінки.  

Андрій, побачивши примітну каменюку, зорієнтувався на місцевості. 

— Я тут колись був. Здається, вже не так далеко до виходу з лісу. Давай хвилин п'ять відпочинемо. 

Вони знеможено попадали на землю, притулившись спинами до каменю. Яна глибоко ковтала густе лісове повітря. У скронях стукотів шалений пульс, натерті ступні пекли вогнем. 

— Андрію, пробач мені, пробач, — пробурмотіла Яна, закривши очі. 

— За що? — він взяв її тонку руку в свою і злегка стиснув. 

— За те, що я поїхала з Гримайлом в ті кляті Ліски... Він прибіг в медпункт, сказав, що його дядько Коля косою ногу поранив, ще й, гад такий, кров'ю чи кетчупом обмазався, щоб я повірила. Я вже думала, що той дядько там помирає. Та й підступу такого від нього я не очікувала. 

— Я знаю про це, — мовив хлопець. — Оксана Іванівна говорила... 

— Я просто дурепа. Як можна було повірити Гримайлу?! Він мене так легко надурив. Ніякого пораненого дядька в тій хаті не було. Натомість він приготував стіл ніби для того, щоб «поговорити»... 

— І про дядька я знаю. Гримайло тебе не чіпав? 

— Ні, він сказав, що нічого не зробить, бо забирав мене при свідках. Але наші відносини попсує. 

— Який тільки недоумок! Нехай попадеться він мені! — прошипів Андрій. 

— А потім несподівано з'явилися вони... Спочатку зайшов один... Гримайло його Сергієм називав. Він сказав, щоб той мене вивів, поки не пізно. А потім зайшов інший — якийсь лисий, Гришка наче. У нього ще футболка була кров'ю заляпана. Він... він... — Яну аж затрясло. — Я дуже його злякалася. Забігла у сусідню кімнату і зачинила двері. А потім тебе побачила... 

У дівчини по щокам покотилися непрохані сльози. Хлопець однією рукою приобняв її, а іншою витер мокрі доріжки на її обличчі. 

— Це я в усьому винен. Якби приїхав на п'ять хвилин раніше до ФАПу, цього всього б не сталося. 

— До речі, як ти опинився під тією покинутою хатою? Це було схоже на справжнє чудо... 

Андрій коротко розповів про те, як він відчув щось недобре в діях Гримайла, як шукав вірний напрямок руху, приїхав до Лісків, побачив скотокрадів і пробрався під вікна того осоружного будинку. 

— Дякую тобі, — мовила Яна, дивлячись йому в самі очі. — Якби не ти, то навіть страшно уявити, щоб зі мною було. Ти мій герой.