Розділ 26

                                                                     Розділ 26

Яна стояла посеред кімнати старої закинутої хати, і пронизливий холодок розходився по тілу. Все це було якось безглуздо, неприродно, нелогічно. Та що взагалі відбувається?!

— Денисе, я тебе ще раз питаю, що це все означає? Це якийсь жарт? — майже вигукнула вона.

— Це маленький сюрприз для тебе. Сідай, прошу, не погребуй гостинністю, — Гримайло все ще вказував на стілець.

— То де пацієнт? Де твій дядько? — намагалася з'ясувати ошелешена Яна, хоча вже розуміла, що ніякого пораненого не було.

— Немає, — розвів руками колишній однокласник. — Та й навіщо він тобі? Заспокойся і присядь.

— Так-так, — дівчина міцно вчепилася в свою медичну сумку, немовби вона була останнім якорем надії, що все добре. — Отже, ти збрехав мені про дядька Колю, навіть кров'ю обмазався, аби привезти мене в це Богом забуте місце?!!

— Давай не будемо так категоричні, Колодяжна  Не збрехав, а зіграв роль, аби влаштувати тобі приємну несподіванку. Ну як, чи добре мені вдалося? Заслуговую я на Оскар? — Гримайло, посміхаючись, зробив крок вперед.

Яна ж, важко дихаючи, відступила назад. Вона знала Дениса багато років, але зараз зовсім не впізнавала його. Хто знає, що в нього тепер у голові, тим більше після їх останньої емоційної розмови? Хвиля легкого остраху накрила дівчину з ніг до голови.

— Ти заслуговуєш доброї прочуханки, а не Оскара! Що це за сюрпризи такі дивні? Кому таке може сподобатися? 

— Я просто хотів з тобою спокійно посидіти і поспілкуватися. Але як інакше тебе викликати на розмову? Доводиться панькатися з тобою, як з принцесою.

— Але ж хто так робить? Завезти обманом в закинуте село — це, по-твоєму, гарна ідея? Дякую, я оцінила! — підвищеним тоном вигукнула Яна. Вона смикнула за липучку, яка слугувала застібкою для медичної сумки і непомітно запустила руку у її внутрішній простір.

— Еге ж, а як з тобою інакше? — Гримайло теж почав втрачати самовладання. — То були відмовки, а тепер і поготів зі мною нікуди не підеш! Мабуть, Коваленко заборонив і за сто метрів до мене підходити. Я правий?

— Правий був Андрій, коли казав, щоб я від тебе трималася подалі, — дівчина тремтячою рукою намацувала різні предмети у сумці.

— О, ну звичайно, Андрійко ж на першому місці. Куди ж мені грішному? Я ж навіть не друг, просто добрий знайомий, — Денис знову наблизився на крок. — І що ти в ньому знайшла? Що він тобі зможе дати? Один клопіт! Прив'яже до себе і кроку ступити не дасть!

— А це вже не твоє діло! — дівчина таки знайшла медичні ножиці на дні сумки і дістала їх. — Не підходь до мене!

Побачивши цей предмет, Гримайло награно розсміявся.

— Так от ти якої про мене думки? Це дуже образливо. Я хотів щиро поговорити, налагодити наше спілкування, почути, чому ти Коваленка вибрала. Стіл наготував, по рибу аж у Михайлівку їздив. А натомість отримав наставлені на мене ножиці... Заховай краще цю цяцьку!

— А на що ти сподівався? Денисе, твої намагання сподобатися виглядають дуже дивно і небезпечно! Як тобі взагалі після такого можна вірити?

— Добре, — він примирливо замахав руками. — Сама подумай логічно. Я ж тебе при свідках забрав з медпункту. Якщо з тобою щось станеться, все вказуватиме на мене. Навіщо мені це потрібно? Я нічого тобі не зроблю, не хвилюйся. А от з Коваленком ваші відносини це попсувати може.

— Я думала, що ти просто дуже язикатий і городиш, що в голову прийде. Але ніколи не вважала тебе за психа. Як же я помилялася! Ти просто ненормальний! Відвези мене додому! — голос Яни вже трохи охрип і почав зриватися. — Ти чуєш? Відвезти додому, і давай забудемо про все, що тут сталося!

— Спокійно, Колодяжна, спокійно! А як же цей прекрасний стіл? — Денис ображено скривився та вказав на їжу.

— Ти справді думав, що я це тут їстиму? Ти знущаєшся? — вигукнула дівчина і рішуче рушила до дверей, але відразу ж позадкувала назад. У дверному прорізі стояв незнайомий чоловік років тридцяти і спостерігав цю сцену.

                                                                                                   ***

Близько четвертої години дня Андрій на «Форді» під'їхав до ФАПу. Він знав, що робочий час Яни завершувався, тому хотів перехопити її хоч на годинку. Велосипед дівчини стояв притулений до бокової стіни будівлі, тому хлопець вийшов з автомобіля та впевнено подався до медпункту. Але в цю мить з дверей вийшла Оксана Іванівна та, дзенькаючи ключами, заходилася замикати дверні стулки на великий залізний навісний замок.

— Здрастуйте. А де Яна? — запитав він у санітарки.

— Ой, Яночка поїхала з отим... як його... Гримайла сином, Денисом. Він сказав, що його дядько Микола косою глибоко порізав ногу, — відповіла Оксана Іванівна, ледве впоравшись із замком.

Це виявилося неприємною несподіванкою для Андрія. І не вгомониться ж той Гримайло!

— А куди саме вони поїхали, ви не знаєте? І чи давно?

— Це було хвилин п'ять назад, а куди, це вже я не знаю. Денис сказав, що вони з дядьком траву на полі косили, а на якому, невідомо.