Чотирнадцять.
Здавалося б, лише на рік більше, ніж тринадцять, але чомусь саме в цьому віці моє життя почало поступово змінюватися. Не скажу, що сталося щось надзвичайне. Я так само ходила до школи, спілкувалася з друзями, сварилася через дурниці, сміялася на перервах і чекала вихідних.
Але тепер у моєму житті з'являлися речі, про які раніше я лише чула від подруг.
Стосунки.
Перше кохання, перші побачення, перші обійми, перші розчарування. Усе це здавалося чимось дуже дорослим, хоча насправді ми самі ще були дітьми, які тільки вчилися розбиратися у власних почуттях.
І саме тоді в моєму житті з'явився Денис.
Того дня все починалося цілком звичайно.
Після фізкультури ми повернулися до класу. Хтось обговорював урок, хтось шукав у рюкзаку зошит, хтось намагався привести волосся до ладу після активних вправ. Я теж займалася своїми справами й не очікувала нічого особливого.
Аж раптом до класу зайшов хлопець.
— Лісо, познайомся, це Денис, — сказала Амалія.
Я підняла голову.
— Привіт, — трохи невпевнено промовила я.
— Привіт, — відповів він.
Денис був на рік старший за мене. Я не знала про нього майже нічого, окрім імені. Уже пізніше почула від інших, що він нібито бабій і любить увагу дівчат. Але на той момент ці чутки до мене ще не дійшли.
Та й, чесно кажучи, я не надто цікавилася подібними речами.
Ми трохи поспілкувалися. Нічого особливого: звичайні запитання, кілька жартів, короткі відповіді. Але після того знайомства Денис почав частіше з'являтися біля мене.
Спочатку я не розуміла, що це означає.
Він міг підійти на перерві, щось запитати, пожартувати або просто постояти поруч. Потім почав шукати нагоди поговорити зі мною довше.
Усе розвивалося настільки швидко, що я іноді навіть не встигала усвідомити, що відбувається.
Одного дня ми просто познайомилися, а невдовзі вже поводилися так, ніби між нами щось є.
І знаєте, що було найцікавішим?
Я постійно сумнівалася.
Мені подобалася його увага, але я не могла зрозуміти, чи справді я йому подобаюся, чи це просто чергова гра. Я не знала, наскільки серйозно він до мене ставиться, і часом ловила себе на думці, що все це може бути лише жартом.
— Він знову до тебе приходив? — якось запитала Амалія.
— Хто?
— Денис, звичайно.
— Ну так.
— І що?
— А що має бути?
Амалія засміялася.
— Лісо, ти така смішна. Він же до тебе постійно підходить!
— І що з того? Може, йому просто нема чим зайнятися.
— Ага, звичайно.
Я лише закотила очі.
Мені було ніяково говорити про такі речі. Особливо коли хтось починав жартувати про те, що я комусь подобаюся.
Я могла почервоніти навіть від звичайного компліменту. А коли Денис обіймав мене перед іншими, то взагалі не знала, куди подіти очі.
Мені хотілося одночасно усміхнутися й провалитися крізь землю.
Він, здається, цього не розумів або просто не надавав цьому значення.
Невдовзі до нашого класу перевелася нова дівчина. Її звали Кора.
Вона досить швидко влилася в колектив, і з часом ми почали спілкуватися. Я не мала нічого проти неї. Навпаки, поступово ми навіть подружилися.
Але була одна деталь, яку я не могла не помітити.
Кора почала проявляти симпатію до Дениса.
Я не знала, як до цього ставитися. З одного боку, ми з Денисом начебто були разом. З іншого — я не завжди навіть сама розуміла, наскільки серйозними були наші стосунки.
Мені було незручно через цю ситуацію. Я не хотіла сваритися з Корою, не хотіла влаштовувати сцен і тим паче не хотіла виглядати ревнивою.
Тому просто спостерігала.
Я довіряла Денису й вірила, що він не почне загравати з іншою дівчиною. І, наскільки мені було відомо, так воно й було. Він не зраджував мені, а я нічого такого про нього не чула.
Можливо, я тоді просто хотіла вірити, що все добре.
Іноді довіра — це не відсутність сумнівів. Це рішення не робити висновків без причини.
Але навіть якщо з Кориною симпатією все було відносно спокійно, у наших із Денисом стосунках усе ж почали з'являтися моменти, які мені не подобалися.
Одного разу була велика перерва.
Ми з Корою вирішили сходити до магазину. Хотілося купити щось перекусити й трохи прогулятися перед наступними уроками.
— Ходімо швидше, поки черги немає, — сказала Кора.
— Та ходімо.
Ми вийшли зі школи й попрямували до магазину. Але майже відразу помітили, що за нами йдуть Денис і його друг Вільям.
— О, у нас компанія, — усміхнулася Кора.
Я озирнулася.
— Бачу.
Денис підійшов ближче.
— А ви куди без нас?
— У магазин, — відповіла я.
— А ми з вами.
— Хто б сумнівався, — пробурмотіла Кора.
Вільям засміявся.
Ми дійшли до магазину, купили те, що хотіли, і вийшли назад. Спочатку все було нормально: жартували, говорили про різні дрібниці, обговорювали школу.
А потім Денис запропонував мені сісти до нього на коліна.
— Іди сюди, — сказав він.
Я подивилася на нього.
— Навіщо?
— Посиди зі мною.
— Ні.
— Та чого?
— Не хочу.
Він, здається, не сприйняв мою відмову серйозно. Підвівся й почав мене обіймати, притискаючись ближче, ніби хотів змусити відповісти на його обійми.
Я відчула, як усередині починає наростати роздратування.
Мені не хотілося цього. Не хотілося сидіти в нього на колінах, не хотілося обійматися перед усіма й тим паче не хотілося, щоб мою відмову ігнорували.
— Денисе, відпусти, — сказала я.
Він продовжував наполягати.
— Та обійми мене.
— Я не хочу.
— Ну Лісо, що такого?
— Денисе, відійди, будь ласка.
Мені вже було не до жартів.
Я не хотіла сваритися, але його поведінка почала мене дратувати дедалі сильніше. Замість того щоб почуватися поруч із хлопцем комфортно, я відчувала, що мене змушують робити те, чого я не хочу.
Зрештою я відійшла.