Усе про що я мовчала

Розділ 5. Тоді я ще вірила словам

Чотирнадцять.

Здавалося б, лише на рік більше, ніж тринадцять, але чомусь саме в цьому віці моє життя почало поступово змінюватися. Не скажу, що сталося щось надзвичайне. Я так само ходила до школи, спілкувалася з друзями, сварилася через дурниці, сміялася на перервах і чекала вихідних.

Але тепер у моєму житті з'являлися речі, про які раніше я лише чула від подруг.

Стосунки.

Перше кохання, перші побачення, перші обійми, перші розчарування. Усе це здавалося чимось дуже дорослим, хоча насправді ми самі ще були дітьми, які тільки вчилися розбиратися у власних почуттях.

І саме тоді в моєму житті з'явився Денис.

Того дня все починалося цілком звичайно.

Після фізкультури ми повернулися до класу. Хтось обговорював урок, хтось шукав у рюкзаку зошит, хтось намагався привести волосся до ладу після активних вправ. Я теж займалася своїми справами й не очікувала нічого особливого.

Аж раптом до класу зайшов хлопець.

— Лісо, познайомся, це Денис, — сказала Амалія.

Я підняла голову.

— Привіт, — трохи невпевнено промовила я.

— Привіт, — відповів він.

Денис був на рік старший за мене. Я не знала про нього майже нічого, окрім імені. Уже пізніше почула від інших, що він нібито бабій і любить увагу дівчат. Але на той момент ці чутки до мене ще не дійшли.

Та й, чесно кажучи, я не надто цікавилася подібними речами.

Ми трохи поспілкувалися. Нічого особливого: звичайні запитання, кілька жартів, короткі відповіді. Але після того знайомства Денис почав частіше з'являтися біля мене.

Спочатку я не розуміла, що це означає.

Він міг підійти на перерві, щось запитати, пожартувати або просто постояти поруч. Потім почав шукати нагоди поговорити зі мною довше.

Усе розвивалося настільки швидко, що я іноді навіть не встигала усвідомити, що відбувається.

Одного дня ми просто познайомилися, а невдовзі вже поводилися так, ніби між нами щось є.

І знаєте, що було найцікавішим?

Я постійно сумнівалася.

Мені подобалася його увага, але я не могла зрозуміти, чи справді я йому подобаюся, чи це просто чергова гра. Я не знала, наскільки серйозно він до мене ставиться, і часом ловила себе на думці, що все це може бути лише жартом.

— Він знову до тебе приходив? — якось запитала Амалія.

— Хто?

— Денис, звичайно.

— Ну так.

— І що?

— А що має бути?

Амалія засміялася.

— Лісо, ти така смішна. Він же до тебе постійно підходить!

— І що з того? Може, йому просто нема чим зайнятися.

— Ага, звичайно.

Я лише закотила очі.

Мені було ніяково говорити про такі речі. Особливо коли хтось починав жартувати про те, що я комусь подобаюся.

Я могла почервоніти навіть від звичайного компліменту. А коли Денис обіймав мене перед іншими, то взагалі не знала, куди подіти очі.

Мені хотілося одночасно усміхнутися й провалитися крізь землю.

Він, здається, цього не розумів або просто не надавав цьому значення.

Невдовзі до нашого класу перевелася нова дівчина. Її звали Кора.

Вона досить швидко влилася в колектив, і з часом ми почали спілкуватися. Я не мала нічого проти неї. Навпаки, поступово ми навіть подружилися.

Але була одна деталь, яку я не могла не помітити.

Кора почала проявляти симпатію до Дениса.

Я не знала, як до цього ставитися. З одного боку, ми з Денисом начебто були разом. З іншого — я не завжди навіть сама розуміла, наскільки серйозними були наші стосунки.

Мені було незручно через цю ситуацію. Я не хотіла сваритися з Корою, не хотіла влаштовувати сцен і тим паче не хотіла виглядати ревнивою.

Тому просто спостерігала.

Я довіряла Денису й вірила, що він не почне загравати з іншою дівчиною. І, наскільки мені було відомо, так воно й було. Він не зраджував мені, а я нічого такого про нього не чула.

Можливо, я тоді просто хотіла вірити, що все добре.

Іноді довіра — це не відсутність сумнівів. Це рішення не робити висновків без причини.

Але навіть якщо з Кориною симпатією все було відносно спокійно, у наших із Денисом стосунках усе ж почали з'являтися моменти, які мені не подобалися.

Одного разу була велика перерва.

Ми з Корою вирішили сходити до магазину. Хотілося купити щось перекусити й трохи прогулятися перед наступними уроками.

— Ходімо швидше, поки черги немає, — сказала Кора.

— Та ходімо.

Ми вийшли зі школи й попрямували до магазину. Але майже відразу помітили, що за нами йдуть Денис і його друг Вільям.

— О, у нас компанія, — усміхнулася Кора.

Я озирнулася.

— Бачу.

Денис підійшов ближче.

— А ви куди без нас?

— У магазин, — відповіла я.

— А ми з вами.

— Хто б сумнівався, — пробурмотіла Кора.

Вільям засміявся.

Ми дійшли до магазину, купили те, що хотіли, і вийшли назад. Спочатку все було нормально: жартували, говорили про різні дрібниці, обговорювали школу.

А потім Денис запропонував мені сісти до нього на коліна.

— Іди сюди, — сказав він.

Я подивилася на нього.

— Навіщо?

— Посиди зі мною.

— Ні.

— Та чого?

— Не хочу.

Він, здається, не сприйняв мою відмову серйозно. Підвівся й почав мене обіймати, притискаючись ближче, ніби хотів змусити відповісти на його обійми.

Я відчула, як усередині починає наростати роздратування.

Мені не хотілося цього. Не хотілося сидіти в нього на колінах, не хотілося обійматися перед усіма й тим паче не хотілося, щоб мою відмову ігнорували.

— Денисе, відпусти, — сказала я.

Він продовжував наполягати.

— Та обійми мене.

— Я не хочу.

— Ну Лісо, що такого?

— Денисе, відійди, будь ласка.

Мені вже було не до жартів.

Я не хотіла сваритися, але його поведінка почала мене дратувати дедалі сильніше. Замість того щоб почуватися поруч із хлопцем комфортно, я відчувала, що мене змушують робити те, чого я не хочу.

Зрештою я відійшла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше