Усе про що я мовчала

Розділ 4. Маленькі зміни

Деякі спогади залишаються з нами надовго. Навіть коли здається, що минуло достатньо часу, щоб забути неприємні моменти, вони все одно іноді повертаються. Але життя не зупиняється через те, що колись нам було боляче. Воно продовжується. З'являються нові люди, нові знайомства, нові переживання. Іноді навіть звичайний шкільний день може залишити після себе більше емоцій, ніж ти очікувала.

Я тоді ще не знала, скільки всього попереду. Не знала, скільки разів мені доведеться розчаровуватися в людях, скільки разів я буду червоніти через чиїсь слова й скільки разів намагатимуся зрозуміти, що саме відчуваю.

Мені було тринадцять.

І, як це зазвичай буває в такому віці, я поступово починала помічати те, на що раніше майже не звертала уваги.

Наприклад, хлопців.

Але про все по черзі.

Мій тринадцятий день народження минув дуже тепло.

Мама Лія спекла для мене красивий торт. Не просто якийсь звичайний десерт, а справді гарний, такий, на який хотілося дивитися ще до того, як скуштуєш. Я була дуже рада. Мені подобалося, що мама постаралася зробити цей день особливим.

— Ну як тобі? — запитала вона, коли я побачила торт.

Я на кілька секунд навіть замовкла, розглядаючи його.

— Він такий гарний!

Мама усміхнулася.

— Я рада, що тобі сподобався.

— Дуже! Ти сама його робила?

— А хто ж іще? — жартома відповіла вона.

Я підійшла ближче й ще раз подивилася на торт.

— Я навіть різати його не хочу.

— Тоді доведеться залишити його цілим, — засміялася мама.

— Ні, ну… Можна ж спочатку сфотографувати.

Ми обидві засміялися.

Можливо, для когось це була звичайна дрібниця, але мені було приємно. Я любила такі моменти. Коли вдома спокійно, мама поруч, а тобі не потрібно думати про щось погане. Просто можна радіти своєму дню народження, торту й тому, що ти стала ще на рік старшою.

Тринадцять.

Тоді це здавалося мені майже дорослим віком. Хоча, якщо чесно, я все ще залишалася тією самою дівчинкою, яка могла годинами гуляти з друзями, сперечатися й радіти дрібницям.

Загалом той період мого життя проходив досить спокійно. Не було якихось кардинальних змін чи подій, які перевернули б усе з ніг на голову. Я ходила до школи, спілкувалася з друзями, проводила час із близькими й поступово дорослішала.

Єдине, що почало змінюватися, — увага хлопців.

Я не можу сказати, що раніше її зовсім не було, але тепер я частіше помічала погляди, якісь жарти, спроби заговорити чи привернути мою увагу.

Для мене це було трохи незвично.

Я не вважала себе особливо помітною дівчиною. Навпаки, частіше почувалася звичайною сірою мишкою, яка не дуже вирізняється серед інших. Тому, коли хтось починав проявляти до мене інтерес, я не завжди розуміла, як на це реагувати.

Іноді мені було приємно. Іноді ніяково. А часом я взагалі не розуміла, чи людина справді намагається зі мною познайомитися, чи просто жартує.

Однією з таких історій стало знайомство з Алексом і Робертом.

Це був один із тих зимових днів, коли снігу навалило стільки, що втриматися від гри було майже неможливо.

На подвір'ї школи було гамірно. Хтось ліпив сніговика, хтось уже встиг побитися сніжками, а хтось намагався втекти від компанії, яка вирішила зробити його головною мішенню.

Ми з Джулі теж не залишилися осторонь.

— Тримай! — вигукнула вона, запустивши в мене сніжкою.

— Ти зараз отримаєш!

Я швидко нахилилася, підняла сніг і зліпила свою відповідь.

— Ой, тільки не треба! — засміялася Джулі, намагаючись утекти.

— Пізно!

Ми бігали подвір'ям, сміялися й зовсім не помічали, як швидко минає перерва.

Саме тоді до нас приєдналися двоє хлопців, які були старшими за нас на два роки. Їх звали Алекс і Роберт.

Вони теж вирішили погратися з нами, хоча, здається, ніхто особливо не збирався питати нашої думки.

— Ну що, дівчата, самі тут розважаєтеся? — запитав один із них.

— А тобі яке діло? — відповіла Джулі.

— Та ми просто хочемо пограти.

— То грайте, тільки не заважайте, — втрутилася я.

— Ого, яка серйозна, — засміявся Алекс.

— А ти думав, що я тут для краси стою?

Джулі пирснула від сміху.

Зрештою все перетворилося на справжню снігову битву. Ми кидалися сніжками, намагалися ухилятися й ловити одне одного. У якийсь момент усе закінчилося тим, що ми з Джулі змогли повалити Алекса на сніг.

— Є! — вигукнула Джулі.

— Тримай його! — засміялася я.

Ми почали закидати його сніжками, поки він намагався підвестися.

— Та ви що, змовилися?! — обурився Алекс, прикриваючи обличчя руками.

— А ти як думав? — відповіла я.

— Зараз я вам покажу!

Цього було достатньо, щоб ми з Джулі вирішили не чекати продовження.

— Тікай! — крикнула вона.

Ми кинулися до школи.

Джулі бігла попереду, а Роберт побіг за нею. Я ж трохи відстала. І саме тоді Алекс наздогнав мене.

Усе сталося досить швидко.

Він притиснув мене в кутку біля входу, перегородивши шлях. Я підняла на нього очі й раптом зрозуміла, що ми стоїмо набагато ближче, ніж потрібно для звичайної розмови.

Він нахилився до мене.

Я завмерла.

Мені було складно пояснити, що саме відбувалося в ту секунду. З одного боку, я розуміла, що це, мабуть, просто продовження нашої гри. З іншого — його близькість змушувала мене ніяковіти.

Я відчула, як щоки починають горіти.

А серце…

Серце чомусь зробило той самий дивний стрибок, про який я раніше читала в книжках і думала, що це просто красивий вислів.

— Ну що, спіймав? — запитав Алекс.

Я подивилася на нього, намагаючись не показувати, наскільки сильно розгубилася.

— А ти як думаєш?

— Думаю, що так.

— Тоді відійди, бо я хочу пройти.

Він усміхнувся, але ще мить не рухався.

— А якщо не хочу?

— Тоді доведеться.

Не знаю, чи він помітив, як я почервоніла, але, здається, ця ситуація його неабияк розважала.

Зрештою він усе-таки відступив.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше