Вступ

Приємно познайомитися. Я — Ліса

Привіт! Я Ліса. Хоча, якщо запитати моїх друзів, більшість із них, напевно, навіть не відразу згадає, що мене звати саме так. Для них я — Фокс.

Чому Фокс? Усе досить просто: я обожнюю лисиць. Особливо дев'ятихвостих лисів — тих загадкових істот, які здаються водночас прекрасними, небезпечними й трохи чарівними. Можливо, саме тому це прізвисько так добре до мене причепилося. А можливо, мої друзі просто вирішили, що звичайного імені мені замало. Хто їх знає?

Мені дев'ятнадцять років. Якщо чесно, цифра звучить трохи дивно. Начебто ти вже доросла людина, від якої щось очікують, яка має приймати рішення, будувати плани й розуміти, чого хоче від життя. Але іноді всередині ти все ще та сама дівчинка, яка не завжди знає, що робити зі своїми думками, почуттями й усім тим, що відбувається навколо.

Я люблю музику. Особливо рок і метал, хоча іноді можу ввімкнути щось спокійне, коли хочеться просто побути наодинці із собою. Музика для мене — це не лише звуки, які заповнюють тишу. Це щось, що можна слухати, коли немає бажання розмовляти, коли думки не дають спокою або коли хочеться бодай на кілька хвилин відволіктися від усього світу.

Ще я люблю читати книги. Іноді достатньо відкрити першу сторінку, щоб поступово забути про все навколо. Інші світи, чужі історії, персонажі, за яких переживаєш так, ніби знаєш їх особисто… У книгах можна знайти багато всього. Іноді навіть те, чого не вмієш пояснити словами.

А ще я малюю. Не скажу, що можу створити щось неймовірне, але мені подобається сам процес. Коли береш олівець або ручку й поступово переносиш на папір те, що виникло в голові. Не завжди виходить саме так, як уявлялося, але, мабуть, у цьому й полягає частина задоволення.

Якщо ви вже встигли уявити мене тихою, милою дівчиною, яка цілими днями сидить із книжкою, слухає музику й нікого не чіпає, то не поспішайте з висновками.

Я можу бути спокійною, але лише до певного моменту. Можу довго мовчати, а потім раптом висловити все, що думаю, без особливих прикрас. Іноді буваю впертою настільки, що сама собі дивуюся. Якщо вже щось вирішила, то можу впертися рогом і йти до кінця, навіть коли варто було б зупинитися й подумати ще раз.

З незнайомими людьми я не надто балакуча. Іноді мене взагалі можуть прийняти за злу або непривітну людину. Хоча насправді я часто просто втомлена й не маю особливого бажання підтримувати розмову заради самої розмови. Але поруч із близькими все змінюється. Тоді я можу говорити набагато більше, жартувати по-своєму й поводитися так, як ніколи не стала б із людиною, яку щойно зустріла.

Я не з тих, хто легко відкриває душу кожному зустрічному. Мені потрібен час, щоб звикнути до людини, почати їй довіряти й дозволити побачити себе справжню. Можливо, хтось скаже, що це неправильно. Не знаю. Зрештою, кожен має власний спосіб підпускати людей ближче.

Але є дещо, що я знаю напевно: я дуже ціную тих, кого люблю.

Іноді навіть занадто.

Я можу пробачити те, чого, можливо, не варто було пробачати. Можу переживати за інших більше, ніж за себе. Можу намагатися допомогти людині, навіть коли самій потрібна підтримка. І часом мені здається, що моє серце взагалі не вміє вчасно сказати: «Досить. Подумай хоча б трохи про себе».

Чи вважаю я це своєю перевагою? Не завжди. Чи можу просто взяти й перестати бути такою? Якби ж усе було настільки просто.

Та годі про це. Я ж не збиралася відразу вивалювати на вас усі свої роздуми.

Насправді я хочу розповісти вам свою маленьку історію.

Чому маленьку? Та хто його знає. Можливо, тому, що вона належить лише мені. А можливо, тому, що я досі не до кінця розумію, наскільки великою вона стала за всі ці роки.

Це історія про моє життя. Про людей, які з'являлися в ньому й залишалися поруч, і про тих, чиї дороги з моєю зрештою розходилися. Про дружбу, перші почуття, розчарування, помилки й моменти, які хочеться зберегти в пам'яті назавжди.

Про речі, які змушували мене усміхатися, навіть коли всередині зовсім не було весело. Про слова, які запам'ятовувалися надовго. Про людей, яким я довіряла, і про те, як непросто іноді буває знову відкрити комусь своє серце.

І, звичайно, про щасливі моменти. Бо моє життя — це не лише біль, сумні спогади чи невдалі історії. У ньому є й тепло, сміх, близькі люди, маленькі радощі та речі, заради яких хочеться рухатися далі.

Я не можу сказати, що вже розібралася в собі або знайшла відповіді на всі запитання. Мені лише дев'ятнадцять, і я досі вчуся розуміти себе, інших людей та цей дивний світ, у якому ми всі намагаємося знайти своє місце.

Можливо, колись я перечитаю все це й усміхнуся. Можливо, здивуюся, наскільки інакше дивилася на деякі речі. А може, просто згадаю, якою була тоді, коли вирішила поділитися цією історією.

А поки що…

Приємно познайомитися. Я — Ліса. Для друзів — Фокс.

І це моя історія. Історія, яку я проживаю.