Звичайний день.

Будильник задзвонив о шостій сорок, і перше, що я зробила, - накрила голову ковдрою.

- Ще п'ять хвилин, - пробурмотіла я в подушку.

Мій телефон, очевидно, не поділяв моєї любові до ранкового сну. Він продовжував пищати так, ніби від мого пробудження залежала доля людства.

Я розплющила одне око, вимкнула будильник і кілька секунд дивилася в стелю.

Понеділок...

Я не любила понеділки. Не тому, що мала щось проти першого дня робочого тижня. Просто в понеділок особливо гостро відчувалося, що вихідні закінчилися, а всі справи,які ти так старанно відкладала на потім, нікуди не зникли.

На стільці біля шафи лежав одяг, який я приготувала ще вчора. На столі стояла чашка з недопитим чаєм. А на екрані телефона світилися три повідомлення.

Одне від мами.

Два від Юлі.

Я вирішила почати з чаю.

Поки закипала вода, прочитала мамине повідомлення.

" Доброго ранку, доню. Ти сьогодні зайнята після роботи? Треба буде поговорити."

Я набрала: Доброго ранку. Ніби ні. 

Щось сталося?"

Відповідь прийшла майже одразу:

" Нічого страшного. Просто хочу з тобою поговорити."

Я перечитала повідомлення двічі.

Мама завжди так писала, коли не хотіла пояснювати щось у повідомленні. І я вже встигла придумати щонайменше п'ять причин, через які їй терміново потрібно було зі мною поговорити.

Жодна з них не була приємною.

Я поставила телефон на стіл і нарешті налила собі чаю.

- Наталіє Павлівно, ви б могли хоч іноді просто сказати, що хочете побачити свою доньку, - сказала я вголос, удаючи, що розмовляю з мамою.

Потім засміялася із себе.

Чудово. День ще не почався, а я вже влаштувала сімейну нараду без участі другої сторони.

До коледжу я приїхала за десять хвилин до першої пари. У коридорі пахло кавою, мокрими куртками й чимось солодким із буфету. Біля кабінету хтось голосно сперечався про контрольну, двоє студенток фотографувалися біля вікна, а вахтерка намагалася пояснити хлопцеві, що змінне взуття придумали не для того, щоб він носив його в руках.

Звичайний ранок.

Я привіталася з усіма, хто трапився дорогою, поставила сумку на стіл у викладацькій і почала діставати з неї зошити.

- Дар'є Юріївно, доброго ранку!

Я підняла голову.

Біля дверей стояла Уляна - студентка моєї групи. Волосся зібране абияк, щоки червоні від холоду, а в руках вона стискала зошит так, ніби збиралася ним відбиватися.

- Доброго ранку. Що трапилося?

- Я домашнє зробила. Тільки не все.

- Уляно, а що означає " не все"?

- Ну....  я почала робити, потім мені зателефонувала подруга, потім я їй передзвонила, а потім....

- Зрозуміла. Телефон переміг українську літературу.

Вона засміялася.

- Я сьогодні дороблю.

- Я в це вірю. Але оцінку за обіцянку поставити не можу)

- Ви ж добра.

Я завмерла на секунду, а потім теж усміхнулася.

- Це не звільняє тебе від домашнього завдання.

Уляна пішла, пообіцявши принести роботу завтра.

Я сіла за стіл і раптом подумала, що слово "добра" мені чомусь завжди подобалося. Особливо коли його говорили інші люди.

Ніби це була оцінка, яку я дуже боялася втратити.

- Дар'є Юріївно, маєте хвилинку?

Цього разу біля мого столу зупинилася Ольга Володимирівна, викладачка історії, з якою ми працювали вже третій рік.

- Так, звичайно.

Вона поклала переді мною кілька аркушів.

- Мені треба сьогодні доробити звіт, а я ніяк не встигаю. Ви могли б перевірити оці списки? Там нічого складного, просто звірити призвіща й оцінки.

Я глянула на годинник.

До пари залишалося сім хвилин. Після занять я планувала зайти в магазин, повернутися додому й нарешті розібрати папери, які лежали на моєму столі вже другий тиждень.

- А вам до котрої години потрібно? - запитала я.

- Було б добре до кінця дня. Я просто вже не знаю, до кого звернутися.

Ось воно.

" Не знаю, до кого звернутися."

Фраза після якої я зазвичай переставала думати про власні плани.

- Добре, залишайте. Я подивлюся.

- Ви мене рятуєте! Я знала, що на вас можна покластися.

Ольга Володимирівна забрала свою сумку й пішла до виходу.

Я подивилася на аркуші.

Потім на свої записи.

Потім знову на аркуші.

- Прекрасно, Дар'є, - прошепотіла я. - Просто чудово.

Я могла відмовити. Могла сказати, що маю свої справи. Могла хоча б попросити перенести це на завтра.

Але я погодилася ще до того, як встигла нормально подумати.

І найгірше було навіть не те, що тепер мені доведеться затриматися.

Найгірше - що я вже сердилася на Ольгу Володимирівну.

Хоча вона не погрожувала мені, не тиснула й навіть не наполягала.

Вона просто попросила про допомогу.

Це я сама сказала так.

Я відсунула аркуші вбік і взяла журнал.

Перша пара минула швидко. Ми розбирали оповідання, сперечалися про вчинки персонажів і намагалися зрозуміти, чому люди іноді роблять речі, про які потім шкодують.

-А яущо людина зробила щось хороше, але тільки для того, щоб її похвалили, це все одно хороший вчинок? - запитав один зі студентів.

Я подивилася на нього.

- А ти як думаєш?

- Не знаю. Ну, результат же хороший.

- Тоді виходить, що важливий лише результат?

- Мабуть.

- А якщо людина допомагає комусь, а потім ходить і всім розповідає яка вона молодець?

- Ну, це вже дратує, - озвалась дівчина з останньої парти.

Кілька студентів засміялися.

Я теж усміхнулася, хоча мені чомусь стало не дуже весело.

- Людські вчинки рідко мають лише одну причину, - сказала я. - Іноді ми допомагаємо, бо справді хочемо допомогти. Іноді - бо боїмося відмовити. А іноді це все відбувається одночасно.