Розділ 18. Ольга

Останні гості забирали пальта. Іра стояла біля виходу із зали й допомагала розібрати подарунки: квіти окремо, книжки й коробки — у пакети. Вона вже домовилася з рестораном, що частину доставлять нам завтра. Роман розраховувався з менеджером. Андрій перевіряв, чи не залишили ми нічого під столом.

Я чекала, доки попрощається моя подруга. Вона обійняла мене вдруге, сказала, що зателефонує вранці, й пішла до таксі. Я подивилася їй услід крізь скляні двері. Вона ні про що не здогадувалася, і я була їй за це вдячна.

На столі залишилися порожні келихи, кілька тарілок із недоїденим тортом та альбом від дітей. Іра поклала його поверх подарунків, щоб не забути. Авторучка лежала в моїй сумці. Коли я застібала футляр, пальці натрапили на три конверти під ним.

— Усе можна забрати завтра, — сказала Іра, побачивши, що я повернулася до столу. — Мамо, тобі вже час додому. Ти втомилася.

— Зачекайте трохи.

Вона зупинилася з пакетом у руках. Роман саме закінчив розмову з менеджером і підійшов до нас.

— Щось сталося? — запитав він.

Я дістала конверти й поклала перед собою. На кожному було написане ім’я. Я зробила це вдома, хоча всі троє стояли б поруч і без підписів зрозуміли, кому який. Просто хотіла, щоб не довелося пояснювати ще й це. Роман глянув на папери, тоді на мене. Андрій підійшов ближче, а Іра поставила пакет на стілець.

— Спершу прочитайте, — сказала я і подала Романові його конверт.

Він вийняв аркуші відразу. Я бачила, як його погляд зупинився на першому рядку. Далі він читав уже повільніше.

— Олю, що це?

— Копія заяви про розлучення. Адвокат передасть тобі решту документів.

Він підвів очі. У залі офіціант збирав тарілки з дальнього кінця столу; почувши нас, відійшов до дверей і зачинив їх за собою.

— Давай поговоримо вдома, — сказав Роман.

Я подала конверт Андрієві. Він не взяв, поки я не поклала його перед ним. Ірі віддала останній.

— Там повідомлення про зміни, які я зробила щодо свого майна й заповіту. Якщо виникнуть питання про документи, зверніться до мого адвоката.

Іра дивилася на своє ім’я, написане моєю рукою.

— Мамо, я не розумію.

— Я знаю.

Я чекала, поки вони відкриють конверти. Андрій пробіг очима сторінку, перевернув її. Іра читала повільно, торкаючись пальцем краю аркуша. Роман усе ще тримав першу сторінку своєї заяви. Ніхто не запитував, звідки я дізналася. Це тривало лише кілька секунд, але я встигла помітити.

— Скільки ти знаєш? — нарешті запитав Роман.

— П’ять років, квартира, поїздки. Про дитину теж.

Іра різко подивилася на батька. Андрій опустив свої папери на стіл. Роман зробив крок до мене, але зупинився, коли я відступила.

— Я мав сказати тобі сам.

— Так.

Більше він не сказав нічого. Я не знала, чи це через дітей, які стояли поряд, чи він шукав слова. Колись я добре розуміла його мовчання. Сьогодні не збиралася допомагати йому закінчити думку.

— Мамо, — озвалася Іра, — тато казав, що ви давно…

Вона замовкла. Я подивилася на неї. Вона все ще тримала мій конверт, і на її обличчі з’явився вираз, якого я не бачила за святковим столом. Можливо, вона вперше зіставила батькові слова з тим, що я стою перед нею в сукні, яку вибирала для власного дня народження, і подаю йому заяву про розлучення.

— Що саме він казав? — запитала я.

Іра відкрила рота, але Андрій випередив її:

— Ми хотіли з тобою поговорити.

Я перевела погляд на нього.

— Коли?

Він не відповів. Роман узяв його за плече — не сильно, радше звичним жестом, яким зупиняв сімейні суперечки до того, як вони ставали гучними. Андрій скинув його руку. Я побачила, що він злиться, і не стала з’ясовувати на кого.

Мій телефон засвітився в сумці. Машина чекала біля ресторану. Я замовила її завчасно й усе одно боялася, що водій подзвонить саме тепер, коли я не зможу відповісти.

— Я поїду, — сказала я.

— Куди? — запитав Роман.

Я взяла сумку. Альбом лишився на столі серед подарунків; Іра простежила за моїм поглядом і простягнула до нього руку.

— Мамо, хоча б забери його. Я зробила для тебе.

Я знала, скільки часу вона витратила на ці сторінки. Бачила, як уважно вибирала старі фотографії й залишила місце для нової. Я не могла зараз взяти альбом, та й не хотіла, щоб Іра подумала, ніби я відмовляюся від усього, що в ньому було.

— Залиш його поки собі, — сказала я.

Вона притиснула обкладинку до грудей. Роман спробував знову запропонувати розмову, цього разу тихіше. Я сказала, що вже викликала машину. Він знав цей мій тон: коли діти були малими й усі одночасно вимагали від мене відповіді, я говорила так, щоб спершу мати хвилину подумати. Раніше він допомагав мені вивести їх із кімнати.

Я попрощалася й пішла до виходу. У коридорі вже прибирали квіти зі столиків. Працівниця гардероба подала мені пальто й привітала з ювілеєм, упізнавши за сукнею. Я подякувала, не поправляючи її усмішку своєю історією.

Надворі було прохолодно. Водій стояв біля машини й поклав мою невелику валізу в багажник; я передала її йому вдень, коли приїхала до ресторану раніше за Романа. Він відчинив дверцята, я сіла й назвала адресу.

Поки ми виїжджали з вулиці, телефон задзвонив. На екрані було ім’я Романа. За ним прийшло повідомлення від Іри. Я поклала телефон у сумку, але не вимкнула звук. Уже на наступному перехресті він задзвонив знову. Я дивилася вперед і чекала, поки виклик закінчиться.