Розділ 11. Іра

Ресторан попросив завдаток до шостої. Андрій пообіцяв заїхати й перевірити під’їзд, але о пів на п’яту ще не написав. Я вже збиралася телефонувати, коли він надіслав коротке: «Нормально. Навіть твої квіти довезуть цілими».

Я переказала гроші й попросила менеджерку не друкувати мамине ім’я на картках для гостей, доки ми не затвердимо список. Мама казала, що не хоче великого святкування. Тато хотів запросити всіх. Після кількох розмов ми зійшлися на окремому залі та вечері, з якої можна піти рано, якщо вона втомиться. Мені здавалося, я нарешті знайшла варіант, який нікого не образить. Я часто так думала про власні рішення.

Уперше Лізу я побачила на пробах до вистави, яку фонд погодився підтримати. Ми з театром тоді сперечалися про бюджет: вони хотіли складні декорації, я просила спочатку показати, скільки вистав зможуть зіграти з ними без додаткових витрат. Ліза чекала своєї черги в коридорі й слухала нашу суперечку. Коли я вийшла, вона запитала, чи справді ми заберемо гроші, якщо декорації спростять. Я сказала, що ні: зекономлене можна витратити на світло або оплату людям, які працюють за сценою.

На пробах вона грала добре. Ми познайомилися ближче вже після затвердження складу, на репетиціях і зустрічах із театром. Ліза легко говорила з усіма — від режисера до техніка, який сварився через незручний графік. Я не знала, що тато звернув на неї увагу. Принаймні певний час щиро вважала, що не знала.

Того дня, коли я побачила їх у коридорі за сценою, мені потрібно було передати режисерові підписані документи. Я зайшла службовим входом, бо через фоє тягли декорації. Голоси почула раніше, ніж побачила людей. Ліза говорила про репетицію, тато відповів, що зачекає, поки вона звільниться. Я вже хотіла привітатися — і вийшла з-за повороту саме тоді, коли він її поцілував.

Вони не помітили мене. Я повернулася назад так швидко, що зачепила плечем стіну. У мене в руках була тека, і я досі пам’ятаю, як сильно втиснула в неї пальці. На вулиці я зателефонувала Андрієві. Сказала, що він має приїхати, бо не зможу розповісти це вдруге по телефону.

Поки чекала на нього, я злилася і на тата, і на Лізу. На неї — за те, що вона знала мене, дивилася мені в очі на робочих зустрічах. На нього — за те, що привів усе це в театр, де я працювала. Маминого обличчя я тоді намагалася не уявляти. Варто було заплющити очі, і я бачила, як вона слухатиме мене, чекаючи, що я скажу щось інше.

У батьковому кабінеті я запитала, як давно вони разом. Він не назвав терміну. Сказав, що це не почалося вчора, і не став удавати, ніби я щось неправильно зрозуміла. Я вимагала, щоб він поговорив із мамою. Тато відповів, що говоритиме, але не дозволить нам із Андрієм увірватися в їхній шлюб і вирішити за них обох, якою буде ця розмова. Мені здалося, що це безглуздо. Він уже ухвалив чимало рішень за маму.

Після того вечора я кілька тижнів трималася від Лізи осторонь. На робочих зустрічах зверталася до режисера, навіть коли відповідь мала дати вона. Одного разу Ліза наздогнала мене після репетиції й сказала, що розуміє, чому я не хочу з нею говорити. Я відповіла, що вона нічого не розуміє. Вона не сперечалася.

Я чекала, що тато повідомить про розлучення. Що мама покличе мене й запитає, чи я знала. Я щодня брала телефон, побачивши її ім’я, з неприємним холодом усередині, але вона дзвонила розповісти про рукопис або запитати, чи можу я заїхати в неділю. Тато казав, що йому потрібен час. Андрій продовжував нагадувати йому про розмову. Я теж нагадувала, доки ми не почали повторювати ті самі слова.

Тоді тато вперше сказав мені докладніше, яким, за його словами, став їхній шлюб. Що вони з мамою давно живуть поруч із різних причин. Що вона знає про його намір піти, хоча вони не обговорили всього до кінця. Він не говорив про неї погано. Навпаки, щоразу називав талановитою і сильною, просив мене не шкодувати її так, наче вона не здатна сама вирішувати, як жити.

Я згадувала їх удома і заперечувала: вони жартували за вечерею, разом вибирали подарунки дітям, тато приходив на мамині презентації. Він відповідав, що сім’я не зникає в день, коли змінюються стосунки між чоловіком і дружиною. Я не знала, як довести, що він помиляється. Батьків шлюб тривав довше, ніж моє доросле життя; вони могли говорити одне одному речі, яких я не чула.

Приблизно тоді я знову почала розмовляти з Лізою. Спершу тільки про виставу. Вона ніколи не просила мене посередничати з мамою і не розпитувала про неї. Одного разу після репетиції ми затрималися в порожньому фоє. Ліза сказала, що не хоче завдавати нікому болю. Я запитала, чи розуміє вона, що ця відповідь нічого не виправляє. Вона погодилася.

Я оцінила те, що вона не стала виправдовуватися. Пізніше почала пояснювати цим і своє ставлення до неї: Ліза принаймні бачить, що ситуація складна. Коли вона приходила на зустрічі фонду, я більше не шукала приводу піти раніше. Коли ми опинялися за одним столом із татом, мені було незручно, але з часом це теж минало. Людина звикає до повторюваних обставин. Я дозволила собі називати це дорослим поглядом на життя.

Сьогодні Ліза написала мені, що після консультації лікар дозволив їй грати вистави за звичним графіком, якщо вона почуватиметься добре. Я відповіла, що театр усе одно має підготувати заміну. У нас була цілком робоча розмова. Потім відкрила чат із мамою й написала, що ресторан заброньовано. Вона надіслала мені подяку та запитала, чи я вже обідала.

Я відповіла, що обідала, хоча весь день перебивалася кавою. Мама написала, що я гірша за Андрія в цьому питанні, і порадила купити щось дорогою додому.

Три роки я знала про Лізу. За цей час ми з мамою сотні разів сиділи разом, сперечалися, телефонували одна одній з дурницями. Я переконала себе, що їх із татом давня історія вже закінчилася і мама знає про це більше, ніж каже нам. Та щоразу, коли хотіла запитати її прямо, згадувала, як упевнено тато говорив про їхній шлюб, і відкладала запитання. Сьогодні я теж написала лише, що куплю собі вечерю.