4. Ольга

У п’ятницю Роман повідомив, що повернеться пізно. Сказав це вранці, стоячи перед відчиненою шафою і вибираючи між двома майже однаковими сорочками. Я сиділа на краю ліжка й застібала годинник.

— Знову постачальник? — запитала я.

— Ні, сьогодні зустріч після роботи. Можуть засидітися.

Він приклав до себе світлу сорочку, потім повісив її назад і взяв темну. Я знала, що ввечері він збирається до театру. Мій квиток лежав у пошті, місце в десятому ряду чекало, а я мусила вдати, що вирішую, чи вечеряти без нього.

— Я тоді зроблю собі щось сама.

— У холодильнику є суп. Тільки не забудь, що я насипав туди перець.

Я пообіцяла бути обережною. Перед виходом Роман поцілував мене і попросив написати, якщо агент нарешті надішле правки. 

До театру я приїхала завчасно. На фасаді ще висів банер про ремонт за підтримки компанії Романа. Я зупинилася прочитати дрібніший текст унизу, хоча вже бачила його на сайті: відновили глядацьку залу, замінили освітлення, відремонтували гримерні. Прізвища Лізи там не було. Я зайшла всередину й здала пальто до гардеробу.

У фоє продавали програмки та воду. Я купила й те й інше, щоб було чим зайняти руки. На обкладинці програмки стояла назва вистави, всередині — склад акторів. Ліза грала жінку, до якої після багатьох років повертається брат. Я пробігла очима короткий опис і закрила програмку. Сюжет вистави мало мене цікавив, і від цього було ніяково. Люди працювали кілька місяців, а я прийшла роздивлятися одну акторку та чекати іншого глядача.

Романа у фоє я не побачила. Коли пролунав дзвінок, зайняла своє місце. Поряд сиділи дві жінки, які обговорювали попередню постановку театру; зліва лишався вільний стілець. Я поставила програмку на коліна й подивилася на сцену.

Ліза вийшла не відразу. Перші хвилини я стежила за кожними дверима в декораціях і майже не чула діалогів. А потім вона з’явилася з пакетом продуктів, поставила його на стіл і перебила суперечку двох персонажів однією буденною фразою. У залі засміялися. Я теж зрозуміла, чому це смішно, хоча попередньої розмови як слід не слухала.

На фотографіях Ліза виглядала молодшою. На сцені вона трималася впевнено і не намагалася бути привабливою в кожну мить. Коли брат говорив, вона дивилася не на нього, а на пакет із продуктами; дістала звідти яблуко, витерла його рукавом і поклала назад. Цей маленький рух я запам’ятала краще за весь їхній діалог. Згодом Ліза сказала щось тихо, зал замовк, і я раптом усвідомила, що вже кілька хвилин дивлюся виставу, забувши перевіряти ряди.

В антракті я вийшла у фоє. Біля сходів стояв Роман. Він говорив із чоловіком, якого я не знала, тримаючи в руках два пластикові стаканчики з водою. Я зупинилася за групою глядачів, що розглядали афіші. Роман не бачив мене. Він вислухав співрозмовника, подивився на годинник і коротко всміхнувся. На роботі він часто поводив себе так само.

Один стаканчик він віддав чоловікові. Другий залишився в нього. Я не знала, чи він купив його собі. Могла підійти. Я навіть уявила, як торкаюся його ліктя і він здивовано питає, що я тут роблю. Мені довелося б сказати правду хоча б частково: побачила афішу, вирішила прийти. Натомість я повернулася в зал до другого дзвінка. Роман залишився біля сходів.

У другій дії я помітила те, чого не бачила на початку: Ліза іноді поспішала з репліками, а в одній сцені довго шукала місце для рук. Я ловила себе на прискіпливості й знову починала слухати. Вистава закінчилася без гучного фінального монологу. Ліза зачинила двері, інші персонажі лишилися за столом, і світло згасло. Публіка почала аплодувати після короткої паузи.

Я плескала разом з усіма. На поклонах шукала поглядом Романа, але з мого місця не бачила того боку залу. Ліза вклонилася двічі й усміхнулася комусь попереду. Я не стала вгадувати кому.

Після вистави біля гардероба утворилася черга. Я отримала пальто й вийшла надвір, не застібаючи його. Навпроти службового входу стояло кілька людей із квітами. Я пройшла повз них до кав’ярні на розі, купила чай у паперовому стакані й повернулася. Тоді відчула себе зовсім дурною. Я не знала, чи актори виходять тут, чи Роман досі в театрі, і що робитиму, якщо хтось із них мене помітить.

За кілька хвилин із дверей вийшла Ліза. На ній були джинси й темний светр, волосся зібране абияк, обличчя вже без сценічного гриму. Вона відповіла на привітання жінки з квітами, обійняла її й щось сказала. Потім дістала телефон. Я стояла через дорогу біля афішної тумби й дивилася, як вона набирає повідомлення.

Роман з’явився з тих самих дверей, поки вона ще писала. Він не поспішав до неї. Спершу попрощався з кимось усередині, потім підійшов і простягнув руку по її сумку. Ліза віддала її, не відриваючись від екрана. Роман перекинув ремінець собі на плече й став чекати.

Саме так він чекав мене після заходів, коли я затримувалася з читачами: забирав сумку, давав закінчити розмову й уже на виході запитував, чи я голодна.

Ліза нарешті сховала телефон і сказала йому щось. Роман нахилив голову, щоб розчути. Вони рушили до машини, припаркованої трохи далі. Він відчинив багажник, поклав туди її сумку, потім відкрив передні дверцята. Ліза сіла. Перш ніж обійти машину, Роман зупинився і повернувся до неї: вона щось шукала всередині, мабуть, ремінь безпеки під курткою. Він почекав, доки вона впорається.

Поцілунку не було. Він навіть не торкнувся її. Я стежила за ними весь цей час і могла сказати собі, що чоловік підвозить акторку після вистави, яку спонсорує його компанія. Це пояснювало і театр, і сумку, і відчинені дверцята.

Я дочекалася, поки машина від’їде. Роман ще вранці сказав, що після роботи буде зустріч. У театрі він говорив з людьми, яких знав через компанію. Усе побачене можна було переказати так, що воно звучало б цілком пристойно.

Я викинула повний стакан чаю в урну й дістала телефон. Хотіла зателефонувати йому просто зараз, почути, де він скаже, що перебуває, але уявила, як він відповість за кермом, як Ліза почує моє ім’я, і не натиснула виклик. Я пішла до своєї машини, намагаючись пригадати, коли Роман востаннє брав у мене сумку, навіть не дочекавшись прохання.