1. Ольга

Ведуча правильно вимовила назви всіх моїх книжок. Це вже було приємною несподіванкою. Перед початком вона тричі перепитувала назву останньої, занотовувала її на звороті програми й однаково примудрилася загубити той аркуш. Тепер стояла біля мікрофона, впевнено усміхалася і читала з телефона. Я розслабила пальці, якими весь цей час стискала край крісла.

— Сьогодні з нами письменниця Ольга Пелипчук. Її романи…

Далі все пішло добре. Ведуча назвала видавництво, згадала кілька відгуків, навіть поставила розумне запитання про фінал нової книжки. А тоді, перш ніж передати мені слово, додала:

— І, звісно, Ольгу ви знаєте як дружину Романа Пелипчука.

У першому ряду чоловік, який досі переглядав повідомлення, підвів голову. Жінка поруч нахилилася до нього й щось шепнула. Я побачила це, бо саме дивилася в їхній бік. Ведуча теж помітила. Вона трохи пожвавішала і назвала компанію Романа, хоча до книжки та компанія не мала жодного стосунку.

Я всміхнулася. У залі було близько п’ятдесяти людей, попереду лежала година розмови, і я не збиралася витрачати її перші хвилини на виправлення представлення. Пізніше, коли все закінчиться, я знову вирішу, що треба було сказати бодай щось.

— Добрий вечір, — промовила я в мікрофон і розгорнула примірник на сторінці, з якої домовилися почати.

Поки я читала, напруга минула. За столом зі мною сиділа редакторка, у проході стояв фотограф, а десь за останнім рядом хтось уперто намагався відчинити скрипучі двері тихо. Люди слухали. Одна дівчина, мабуть студентка, водила пальцем по рядках у власній книжці. Чоловік у першому ряду нарешті прибрав телефон. Я дійшла до кінця уривка, закрила сторінку пальцем і відповіла на перше запитання із залу.

Роман на моїх презентаціях завжди сідав збоку. Не любив, коли люди оберталися до нього посеред розмови про мене, хоча сам був винен у цьому більше, ніж визнавав. На першій презентації він привів із собою пів офісу. Тоді я розсердилася. Вони прийшли заради нього й купили книжки з ввічливості. Через кілька років один із тих чоловіків підійшов до мене на іншому заході з примірником, у якого розклеївся корінець. Сказав, що давав його читати сестрі й двом колегам. Я розповіла Романові, і він тиждень вів себе так, ніби сам особисто проклав мені шлях у літературний світ.

Сьогодні його в залі не було. Попередив ще вранці, що затримається на будівництві, й попросив надіслати фотографії. Я пообіцяла. Потім цілий день не згадувала про них, аж поки редакторка не сфотографувала мене під час розмови з читачами.

Після читання запитань стало більше. Жінка в зеленому жакеті хотіла знати, чому моя героїня не повернулася до матері. Молодий хлопець запитав, чи планую продовження, і помітно засмутився, коли я сказала, що ні. Чоловік із першого ряду представився і попросив уточнити, скільки часу я пишу один роман. Тривалість роботи його вразила менше, ніж звістка, що зазвичай я починаю новий рукопис, не чекаючи виходу попередньої книжки.

Наприкінці підійшла дівчина з пом’ятим примірником мого другого роману. Вона чекала, поки біля столу нікого не залишиться, і тільки тоді попросила автограф. Книжку вона знайшла в матері, яка померла минулої зими. На полях було багато позначок олівцем. Дівчина показала мені одну, але я не встигла прочитати, бо вона зніяковіла й закрила сторінку.

— Напишіть просто своє ім’я, — сказала вона. — Мама любила, коли автори так робили.

Я написала ім’я і поставила дату. Дівчина подякувала, притиснула книжку до грудей і пішла. Мені хотілося гукнути її та сказати щось уважніше, ніж звичне «дякую, що прийшли», але нічого доречного я не придумала. Вона вже відчиняла двері, і я залишилася за столом із ручкою в руці.

Коли зал спорожнів, ведуча принесла мені пальто з гардероба. На її шиї висів бейдж догори дриґом; я дивилася на нього майже всю нашу розмову, та так і не сказала.

— Вибачте за чоловіка, — промовила вона.

Я не відразу зрозуміла, про що йдеться.

— Треба було закінчити представлення на книжках. Я знаю.

— Нічого страшного.

Вона подивилася на мене так, ніби чекала чеснішої відповіді. Я надягнула пальто і взяла сумку.

— Наступного разу закінчіть на книжках, — сказала я.

— Домовились.