15. Розмови "про нас".

Ага. От так одразу і повірив у справжність моменту. Це ж все фарс!

"Життя — театр, а люди в ньому актори", роблю подумки висновок уже сидячи за широким і довгим столом, куди всілася більша половина народу з усіх глядачів, які були присутні на цій виставі. Стіл ломився від наїдок і був прихований від сторонніх очей за брезентовим наметом, який спорудили біля Оленчиного огороду поблизу кущів малини та смородини на відкритій місцині без дерев. Нас із Оленою посадили поруч в голові столу. Лунали тости один за одним. Всі пили за кохання та вітали нас із заручинами. Олена усміхалася цнотливо та сором'язливо, наче найсправжнісінька засватана дівка, гризла канапки із оселедцем, що та білочка — один за одним.

Всім було весело на цім святі лицемірства. Але не мені. Я покірно чекав, коли ж уже подякують за участь у спектаклі, повідомлять про розіграш і зустрінуть справжніх сватів. Однак минуло п'ять, а потім десять, і п'ятнадцять хвилин — а нічого не змінювалось і ніякі інші свати не виднілись на горизонті. І в мої думки постукала дивна... підозра.

Яку вже канапку з оселедцем їсть Олена? І огірочком, консервованим минулого літа, закушує. А на десерт обирає салат зі свіжої капусти та редиски... і підсолює його. Отже на солоненьке потягнуло?..

Важкий камінь гупнувся на дно моєї душі. Висновки напросилися самі собою. Зміна зачіски. Організація побачення зі мною. Це були крайнощі, на які пішла Олена. Ще й такі крайнощі, що затягуються на дев'ять місяців... 

Мабуть все було так: її таємний роман із депутатом зазнав краху. І тому вона відрізала волосся, як це роблять жінки після розриву стосунків, і мене вирішила використати клином, який вибив би попередній клин... 

Але вчора вона дізналась, що при надії і до Володі свого поскакала, сподіваючись, що він зрадіє новині. Тому замість себе Олю й підіслала до мене. А повідомивши депутату про вагітність, Олена думала, що той одразу ж запропонує їй заміж за нього піти. А можливо вони сьогодні вранці навіть домовилися про заручини і, либонь, це хтось почув і чутки ці став вигулювати селом. Звісно! Дитину треба ж народжувати в законому шлюбі та повній сім'ї...

Однак той Володя був не готовий стати батьком удруге. Не наважився він. Олена його чекала, чекала... А тут підвернувся я!.. От халепа. І закон підлості! Депутат не наважився, а я наважився!.. І знайшов же момент!.. І ясно, що аби Олені не псувати свою репутацію та не паплюжити гідність — Тамара Іванівна нічого ліпше не вигадала, крім того, щоб мене видати за нареченого. А що? Я ж батько одинак. Досвід виховання дітей маю. Ідеальний кандидат на роль нареченого, замість того боягуза!

Раптово мене прорвало, що каналізацію, на сміх — дуже не вчасно. Люди саме підняли чарки втретє — за кохання. Олену, яка, що найцікавіше, сьорбала з високої склянки узвар, а не щось міцніше, зацікавила моя поведінка. Як і десятки інших очей. Та я затих і всі відвернулися від мене, встромивши дзьобики в свої тарілки.

— Що? — питаю пошепки Олену, котра єдина не прибрала від мене своїх очей. — Мені не можна сміятися? Головне, всі вже насміялися з головою, поки я німував, а тепер мені й наверстати пропущене не дано?

— Сміх не чарка. Тут не випити штрафної за спізнення, — відказує білявка на філософський манер теж тихо-тихо.

— Гарно сказали. Та все ж посміятися хочеться. От тільки підскажіть, коли сміятися? — переходжу я до дорікань.

— В якому сенсі?

— Це ви натякаєте, що ще й інші варіанти є? Мабуть плакати? Ну добре. То підскажіть, що мені робити? Плакати чи сміятися?

— Для таких дій потрібний привід. У вас він є? — покотилися донизу кутику дівочих вуст.

— Напевно. Але достеменно мені це невідомо. Поки що. От якщо ви мені повідаєте, все поясните — то відповім на це запитання, — шепочу їй на вухо так, щоб нас ніхто не чув, адже коло нас сидять і набивають свої шлунки люди.

— І що вам розповісти?

— Що будете вважати за потрібне Олено... Степанівно.

На Оленчиному обличчі несподівано промайнуло з десяток різних емоцій. У підсумку вийшла така собі пекальна суміш. Щось середнє між мстивою усмішкою Джокера та сірим і безворушнім ликом міма.

— А ви мені нічого не хочете розповісти? Ярославе... Сергійовичу.

Моє ім'я в словах Олени пролунало гучніше, ніж потрібно, тому я вирішую змінити декорації. Для цього доводиться нахилитися до її вушка ще ближче, ледь не лизьнувши його:

— Може відійдемо? Поговорити... — помарніло все в моїх очах, бо в ніс ударив запах Оленчиних копиць волосся. Вони пахнуть кокосом. Райська насолода.

Олена похапцем підскочила на ноги та, вибачившись у людей поблизу, звільнила свій стілець, на якому сиділа. Я поспішив за нею слідом. Надворі ще навіть не сіріло та було досить тепло. Сонячний диск палав на обрії, точнісінько, як моє серце, котре зжирав вогонь заперечливих почуттів і протирічь. Ми стали трохи подалі від намету біля плетеного низького тину, що віддаляє нас від огороду.

— Якщо хотіли поговорити — то починайте, — підштовхує наразі мене на гріх дівиця.

Боячись, що скажу, щось не те, або мій терпець переллється через вінця — все ж беру поквапом слово:

— Знаєте, мене мучає безліч питань, — дозволяю собі белькотіти вже не у півголоса, але не дивлячись на співрозмовницю. — Навіть не знаю, з чого почати. Напевно з того, що хочу знати, де ж загубився наш велебний Володимир? У сільській раді затримався у вихідний день?

— Тихомировий?.. А до чого тут Володимир? — навіть боковим зором стало помітно, як напружилася панночка в білому. Ага! Воліє зберегти в секреті свої походеньки до нього, тому вдає дурненьку.

Мій короткий смішок не втримується і втікає крізь дірки в зубах. От дирява ротяка! Треба міцніше тримати себе в руках, бо на емоціях та нервах нині, тому сам не знаю, на що здатен... Ну і до дантиста навідатись, пломби поставити.

— Та так. Ні до чого... Хіба що боком або прискоком. Чи як там він любить? Вибачайте, — не в курсі. Може ви розкажете? — стискаються мої кулаки в дві сталеві гирі. Якби поряд знаходився Володя депутат — вони б йому полетіли в обличчя цієї ж митті. Та поруч зі мною Олена і тому в її бік летять два мої гострозорих соколята.