Розділ 1. Міранда

Коли я вперше побачила оголошення про пошук управительки до заміського маєтку, то вирішила, що хтось припустився помилки. Запропонована платня була настільки високою, що я тричі перечитала суму, перевірила кількість нулів, а потім навіть піднесла аркуш до вікна, сподіваючись розгледіти дрібний шрифт із поясненням, чому за звичайну роботу пропонують цілий статок.

Пояснення не знайшлося. Натомість наприкінці оголошення зазначалося, що кандидатка повинна мати міцні нерви, бути готовою до нестандартних умов праці й не страждати на надмірну забобонність.

Останній пункт мене трохи насторожив, але після двох місяців безуспішних пошуків роботи я була готова мати справу хоч із домовиками, хоч із прокляттями, аби тільки мені нарешті почали платити. До того ж за п'ять років роботи управителькою я встигла переконатися, що найбільші неприємності зазвичай створює не магія, а люди, які мають забагато грошей і замало здорового глузду.

Мій попередній роботодавець, наприклад, щиро вірив, що свіже молоко потрібно подавати винятково в срібному глечику, інакше воно втрачає свої корисні властивості. Його дружина вимагала щодня міняти квіти у двадцяти семи вазах, навіть якщо попередні ще не встигли зів'янути, а їхній старший син одного разу примудрився програти в карти породистого жеребця, якого батько придбав лише напередодні. Довелося витратити два дні, щоб повернути нещасну тварину, домовитися з кредиторами й переконати молодого пана хоча б тимчасово триматися подалі від азартних ігор.

Тож нестандартні умови мене не лякали. Значно страшнішою видавалася перспектива залишитися без даху над головою, якщо я найближчим часом не знайду роботу. Саме тому тепер стояла перед воротами королівського палацу, стискаючи в руках запрошення на співбесіду, й намагалася переконати себе, що все відбувається цілком нормально.

Хоча нормального в цій ситуації було небагато. Почати хоча б із того, що запрошення надійшло не від власника маєтку, а з королівського господарського управління. Я знала, що деякі особливо впливові аристократи користуються послугами королівських чиновників, проте особисто з таким ще не стикалася. А коли прочитала, що співбесіда відбудеться безпосередньо в палаці, то остаточно переконалася: майбутній роботодавець або надзвичайно впливова людина, або настільки нестерпний, що власноруч шукати собі прислугу давно відмовився.

— Пані, ви щось хотіли?

Я відірвала погляд від високих кованих воріт і подивилася на вартового, який вийшов із невеликої будівлі біля входу. Чоловік був років сорока, з коротко підстриженою бородою та похмурим обличчям. На темно-синьому мундирі виблискував срібний герб королівської родини — коронований грифон із розпростертими крилами.

— Так, у мене призначена співбесіда. Ось запрошення.

Він узяв лист, пробіг очима написане й несподівано підвів на мене погляд. Потім знову перечитав кілька рядків, наче сподівався, що вони змінилися.

— Управителька? — перепитав він.

— Саме так. Сподіваюся, ви не скажете, що я переплутала день, бо на завтра в мене були зовсім інші плани.

Вартовий не звернув уваги на мій жарт. Натомість уважно оглянув мене від голови до ніг, затримавшись на невеликій сумці в моїх руках.

— Ви знаєте, куди влаштовуєтеся?

— До заміського маєтку, — трохи здивовано відповіла я. — Принаймні саме так написано в оголошенні. А що, за ніч щось змінилося?

Чоловік важко зітхнув, повернув мені листа й відступив убік.

— Проходьте, пані Рейн. Вас зустрінуть біля головного входу.

Я подякувала й рушила широкою алеєю, викладеною світлим каменем, але не встигла відійти й на кілька кроків, як почула за спиною приглушений голос другого вартового.

— Це вже сьома?

— Схоже на те.

Я мимоволі сповільнила ходу. Сьома? Чудово. В оголошенні, звісно, нічого не говорилося про те, що посада звільняється із завидною регулярністю. Хоча висока платня й вимога мати міцні нерви вже мали б підказати, що без неприємних сюрпризів не обійдеться.

Залишалося сподіватися, що попередні управительки звільнилися добровільно, а не були винесені з маєтку вперед ногами.

Сам палац виявився таким розкішним, що навіть я, звикла працювати у великих аристократичних маєтках, не змогла втриматися від захопленого погляду. Величезна білокам'яна будівля з високими вежами, широкими балконами й гостроверхими дахами здіймалася посеред доглянутого парку. Уздовж алеї росли дерева зі сріблястим листям, а між клумбами стояли мармурові статуї, навколо яких ліниво кружляли крихітні золотаві вогники.

У столиці магію використовували повсюди, але дозволити собі такі дорогі чари могли далеко не всі. Моя колишня господиня, наприклад, щомісяця витрачала цілий статок на підтримання чарівної свіжості квітів у зимовому саду. Я так і не змогла переконати її, що звичайний садівник обійшовся б утричі дешевше.

Біля парадного входу мене зустрів літній чоловік у бездоганному темному костюмі. Його сиве волосся було ретельно зачесане назад, а вираз обличчя нагадував мені суворих викладачів із пансіону, де я колись навчалася. Тих самих, які вважали усмішку неприпустимою вольністю, а запізнення на хвилину — особистою образою.

— Пані Рейн? — уточнив він, щойно я наблизилася.

— Так, це я. Доброго ранку.

— Прошу за мною. На вас уже чекають.

Він розвернувся так швидко, що мені довелося прискорити крок, аби не відстати. Ми пройшли просторий вестибюль із мармуровою підлогою, піднялися широкими сходами й опинилися в довгому коридорі, стіни якого прикрашали портрети представників королівської династії. Судячи з кількості картин, Деверо правили тут уже дуже давно й страшенно любили увічнювати власні обличчя.

Я саме розглядала портрет якогось похмурого монарха з неймовірно пишними вусами, коли помітила, що ми прямуємо зовсім не до господарського крила. Чим далі йшли, тим менше траплялося слуг і тим більше — озброєних гвардійців.

— Перепрошую, — звернулася я до свого провідника, коли ми звернули ще в один коридор. — А з ким саме в мене призначена зустріч?