✨50.

Розділ 50.

Екарон

Кілька довгих митей Артік мовчав. Ніби обирав не слова, а рівень правди, яку можна відкрити саме зараз.

Голограма повільно сповільнила свій танець. Потоки зображень згасали, залишаючи в центрі лише кілька чистих фрагментів: небо, обличчя, рух, світло.

— Пояснення існує, — нарешті озвався він. — Але воно не є однорідним.

Голос Артіка залишався рівним, проте між словами з’явилася майже невловима пауза.

— Зафіксовано кілька можливих причин такого ефекту.

Перед ними почали з’являтися нові структури — вже не фрагменти фільмів і подій, а абстрактні моделі, схеми, перетини ліній.

— Перше, — продовжив Арті. — Інформаційне резонансне поле.

Він виділив одну з моделей.

— Земля генерує надзвичайно щільний інформаційний простір. Частина сигналів виходить за межі планети у вигляді електромагнітних і квантових коливань. За певних умов ці сигнали можуть взаємодіяти з іншими системами… навіть на значній відстані.

Роман нахмурився.

— Ти хочеш сказати… що ми це просто «вловили»?

— Не зовсім, — відповів Артік. — Вловити — недостатньо.

З’явилася інша модель. Лінії в ній почали сходитися.

— Друге. Наявність відповідної структури сприйняття. Щоб сигнал не просто існував, а був упізнаний, потрібен суб’єкт, здатний його інтерпретувати. Інакше кажучи, він має з чим резонувати.

Люба перевела погляд на Романа.

— Тобто… це не просто випадковість? — тихо запитала вона.

— Ймовірність випадковості — мінімальна, — відповів Артік.

Голограма змінилася ще раз. Тепер з’явилася третя структура — складніша й глибша за попередні.

— Третє, — сказав Артік, і в його голосі відчувалася різкість. — Імовірна наявність попереднього контакту.

Роман повільно підвів підборіддя.

— Контакту?..

— Це не обов’язково прямий контакт у звичному розумінні, — обережно пояснив Артік. — Це може бути слід. Вплив. Або… досвід, що не був усвідомлений.

Роман дивився на нього, не кліпаючи.

— Ти хочеш сказати, що я…

Він не договорив. Слова застрягли в горлі.

Люба тихо взяла його руку й міцно стиснула, намагаючись передати підтримку.

— Артіку, — сказала вона тихіше. — Ти можеш це підтвердити?

— Частково.

Голограма на мить змінилася. З’явився дуже короткий, майже невловимий фрагмент: синє небо, світло, дитячий сміх і щось неймовірно знайоме — до болю.

Роман різко вдихнув. Картинка зникла так само швидко, як і з’явилася.

— А що це було?..

— Фрагмент, — відповів Артік. — Який не належить поточному досвіду.

Роман повільно заплющив очі. Всередині все перемішалося.

— Та годі вже! Годі! — раптом прорвало Теїра. Його голос пролунав як грім серед ясного неба. — Скільки можна тягнути цей театр?

Повітря на містку миттєво стиснулося. Напруга стала майже фізично відчутною.

— Скільки це ще триватиме, Артіку? Які справжні цілі цієї місії? Може, вже варто сказати правду й завершити цей фарс?

Теїр говорив із такою силою, ніби його відновлення відбулося раніше, ніж тіло встигло це усвідомити.

Артік мовчав.

Мовчали й інші.

Першою заговорила Люба:

— Зізнатися в чому, Теїре?

Її голос був тихим, але в ньому вже відчувалося напруження. Вологі очі блиснули.

— Що ви приховуєте?

Рієт опустив голову. Теїр застиг, не відводячи важкого погляду. Роман глибоко вдихнув.

— Чому ти мовчиш, Артіку? — не відступав Теїр. — Скажи, навіщо ти привів нас сюди. Скажи про чужинські мітки. Про сигнал, який без втрат пройшов понад двадцять тисяч парсеків. Про всі ці натяки, жарти… Спартанці. Термінатори. Чіп і Дейл, врешті-решт!

Від усвідомлення прихованої правди всередині Романа розлився неприємний, тягучий холод. Люба теж це відчула. У них майже одночасно підкосилися ноги. Вони обидвоє опустилися в пілотські крісла. Руки самі знайшли одна одну.

— Артіку, — твердо мовив Роман. — Настав час. Розповідай. Без зайвого. Без води. Все як є.

Артік мовчав ще кілька секунд. Лише глухе гудіння систем Екарона наповнювало простір.

— Добре… — нарешті озвався він. — Схоже, дійсно настав час. Не так я уявляв цю мить… але хай вже буде.