✨46.

Розділ 46.

Екарон

Наступні години на Екароні минали в копіткій роботі.

Артік збирав усі можливі дані про сигнал із кодовою назвою «Земля» — настільки зосереджено, що його майже не було чутно. Або він просто робив вигляд, що працює саме так.

У лабораторії Рієт уперше після відновлення спробував поставити Теїра на нові, щойно відновлені, ще не до кінця підконтрольні ноги.

Теїр навіть зробив кілька невпевнених кроків. Цього було достатньо для висновку. Відновлення нейрозв’язків між людськими та синтетичними тканинами відбувалося нерівномірно — із перевагою синтетичних систем. Це означало одне: реабілітація триватиме довше, ніж передбачалося.

Роман і Люба теж поринули в роботу. Вони завершували остаточні звіти з попередньої місії під кодовою назвою «Шепіт Еліми» для Сіріеліуму.

Але цього разу Роман працював не на містку. Він сидів поруч із Любою — у її біолабораторії, за робочим столом, занурений у голографічний інтерфейс.

Люба не хотіла залишати його самого. Його стан був надто очевидним. Вона ж, у захисному костюмі, масці та рукавичках, проводила аналізи зразків флори, зібраних на Супер-Елімі й Небрісі.

Її рухи були точними, впевненими й вивіреними. Час від часу вони перекидалися короткими фразами. Пригадували окремі моменти з недалекого минулого. І в цих розмовах було щось більше, ніж просто спогади. Здавалося, вони обережно повертали собі відчуття нормальності.

— Знаєш, Романе, я вкотре дивуюся контрастності зібраних зразків, — мовила Люба, обережно перекладаючи прозору чашку в мікроаналізатор. — Це наче різні світи. Один — гармонійний, структурний, будівничий… а інший — деструктивний, хаотичний і руйнівний.

— Так, я помітив це ще там, — відповів Роман, відволікаючись від голограм і перевівши погляд на Любу. — Особливо… коли залишився з трутнем сам на сам.

— Це була моя помилка, — Люба на мить застигла, тримаючи зразки, і повернула голову до нього.

— Ні, Лав, це не була помилка.

Він коротко глянув на неї, а потім знову на свої дані.

— Помилкою було б, якби я не зміг тебе захистити.

Він глибоко вдихнув, повернувшись в кріслі.

— Я тоді зрозумів, у якій небезпеці було найдорожче, що в мене є.

Мовив тихіше:

— Це ти, Лав.

Люба нічого не відповіла.

Лише продовжила працювати, точними рухами керуючи інструментами. Але її плечі ледь напружилися.

— Цікавий ефект… — зосереджено мовила вона, дивлячись на показники аналізатора. — Я вже кілька разів це повторюю.

На голографічному екрані з’явилися дві структури — світла і темніша, що взаємодіяли між собою.

— Я помістила зразки з Супер-Еліми й Небріса в одну спільну ємність.

Вона трохи нахилилася ближче.

— Спочатку зразки з Небріса агресивно поглинають елімійські.

Її погляд був прикутий на зразок.

— Але потім… ті відновлюються до попереднього об’єму.

Роман підвів очі.

— Самі?

— Так.

Вона кивнула.

— Без зовнішнього втручання.

Вони зосередилися на зразках аналізуючи дані.

— Виходить… — тихо сказав Роман, — одна сторона руйнує, а інша… не зникає.

— А відновлюється, — додала Люба.

Вона повільно випрямилася.

— І не просто відновлюється. Вона… пам’ятає свою форму.

Роман задумався.

— Дивна рівновага…

— Так. Дуже дивна.

Лав перевела погляд на нього.

— Наче вони не можуть остаточно перемогти одне одного.

Роман ледь усміхнувся, але в цій усмішці було більше думки, ніж радості.

— Або… не повинні.

У цей момент лабораторію м’яко, але наполегливо заповнив голос Артіка.

— Командире, професорко. Рекомендую зібратися на містку. Отримано перші узагальнені дані щодо сигналу з кодовою назвою «Земля».

Його тон був рівний. Надто рівний.

Люба й Роман одночасно перевели погляди в бік проєкційної панелі.

— Нарешті, — тихо сказала Люба, знімаючи рукавички.

Вона швидко вимкнула аналізатор, зафіксувала зразки й зняла маску.

Роман підвівся.

І в ту ж мить відчуття повернулося. Різко. Холод пройшовся всередині. Він завмер на секунду.