Розділ 17: Подивися на це з іншого боку

Не встигнувши зрозуміти, що зараз сталося, Залізний та Марк полетіли донизу. Залізний вдарився о щось тверде і тимчасово вимкнувся, у той час як Марк, усе ще лишаючись при свідомості, схопив його за лапу і не відпускав.

***

Він відчув тепло легке та приємне. Під головою лежала м'яка подушка, а згори — невеличка ковдра. Марк знову відчув себе людиною, навіть не дорослою, а немовлям. Він згадав, як їздив до бабусі і засинав під вікном, дивлячись на зоряне небо.

Він точно не пам'ятав, що саме вона йому розповідала, але у тих казках точно були якіс монстри та чудиська, яких перемагали герої. Тоді він навіть не думав, що ці чудиська реальні, і що деякі з них безсмертні.

***

За кілька хвилин Залізний отямився на підлозі. Він встав і роздивився. Попри малий зріст ведмедик чудово усе бачив, бо приміщення, у якому він опинився, було не таким вже великим.

Цю кімнату обставили дешевими меблями, вона не викликала у 1048 С довіри.

"Чого б це у зоні для утримання небезпечних істот хтось поставив затишну кімнату, до того ж з вікном, коли усе знаходиться під землею? — Подумав він і подивився уважніше.

Побачене шокувало навіть фаната термінатора: усі ці "дешеві меблі" були зі шкіри, волосся і усього такого. Кімната була теплою, а стіни здригалися, наче дихали, а може, він просто божеволів і йому здалося.

Єдиним виходом був люк, який знаходився на стелі. Здолавши огиду, він узяв стілець та потягнув до люку, при цьому меблі прокинулися і почали щось говорити, частина предметів інтер'єру усе ще спала.

Залізний заліз на стілець і знову здивувався: у ліжку, зробленому так само зі шкіри та кісток, лежав Марк і солодко спав.

— Вставай, сонько, нам треба йти.

— Вже йду, тату... ще п'ять хвилиночок...

Другий раз ведмедик повторювати не став. Він стрибнув на ліжко і потягнув сородича за вухо.

— Ай, що ти робиш, боляче!

— Тебе рятую, поглянь, куди нас занесло!

— Це.. це... це ж...

— Знаєш, що воно таке?

— 002, жива кімната.

— І як ти дізнався, поговорив з якимось виродком, що тут сидить?

— Я найдосвідченішей піддослідний з усіх, інші розповідали мені після візиту до деяких мешканців цього комплекса, до того ж серед вчених гуляють страшні історії.

— Гаразд, що робить ця кімната?

— Вбиває людей та будує меблі.

— То нам нічого не загрожує, іноді добре бути ведмедем, так? Давай вже підемо.

— Що, злякався?

— Ні... просто... нам треба вибратися на волю, забув? Ліквідатори нам цього не дозволять, ми маємо якнайшвидше дістатися виходу.

— Ох... — Цей сон затьмарив розум, проте тепер він почав згадувати.

Не чекаючи на відповідь, Залізний схопив Марка за лапу і разом з подушкою потяг до стільця. Зробивши з речей піраміду, він майже дотягнувся до вихода.

— Підсади мене, потім я витягну тебе.

Марк погодився і, хоч не без зусиль, підняв Залізного. Та варто було ведмедику відкрити люк, вилізти нагору і потягти за собою Марка, як з подушки вирвався відросток зі слизу і вдарив 1048 D.

— І чому він до тебе поліз, ти ж не людина.

— Проте у мене людське серце.

Його серце вже бовталося на щупальці. Ведмедик схопив його лапами і міцно тримав.

— Ти ж можеш жити без нього, кинь цю непотрібну купу м'язів! Нащо тримати деталь, яку можна замінити?

— Залізяка, ти...

— Не розумію, бо я не був людиною?

— Навпаки, ти маєш розуміти. Це моє минуле, мої спогади та почуття... Це все, що у мене лишилося від минулого тіла. Без нього я стану ще одним клоном...

— Ти мариш. З серцем чи без, Марк, ти лишаєшся таким самим. — Відростки тягли усе сильніше, нитки почали рватися. — Тіло може змінитися, проте ти лишишся собою.

— Заляканим піддослідним класу D ... Гадаєш,я зможу існувати у новій подобі?

— Звісно, бо я, Вухастик і Плюшевий тепер твоя родина, ми допоможемо тобі.

Марк здався і відпустив серце, дозволивши себе витягти.  Він вже і забув як це — мати родину.