Збіговисько божевільних

Не знаю, чи з ким буває... От зайде шо в голову, і поки не зробиш – не попустить. Мені захотілося зібрати своїх друзів у себе і провести час на  забутий лад... Щоб аж “бубна звон”! Щоб і вечеря, і розмови, і пісні, а якщо зайде, то й забави. Ніщо не витравить учительку з душі – не награлася. Щось мені підказувало, що я придумала геніально. Одне бентежило – моє житло було маленьке. Доведеться проситися до Жана і Рози. Вони (сто відсотків!) погодяться, але... Мої свати ділять людей на нормальних і божевільних. Божевільних вони не засуджують, бо з ними весело, і кожна зустріч з такими – гаряча тема для майбутніх теревенів із друзями нормальними. Серед їхніх друзів є  божевільні. Але коли свати із щирим  захватом говорять про них, то помітно, що насправді вони радіють з того, що в таке ніколи не вляпаються (підтримка страйків, або купівля поні), до такого не додумаються (іти шляхом Сантьяго) і вже ж такого не робитимуть (не спатимуть з котами та собаками в одному ліжку). Самі ж вони сплетені зі суцільних правил та бездоганного етикету – тобто нормальні. Не так Жан, як Роза. Але Жан любить свою Розу, і тому, у якомусь розумінні, тією Розою і є сам. Чи було у Рози щось від Жана, сказати важко. Усе відбувається так, як хоче Роза. За виключенням дуже принципових питань, як ото було з Даніель. Але це лише дужче являє  їхню любов – безумовну й трепетну. Чому мені все ж не хотілося тусуватися у них – не люблю бути темою розмови для сторонніх.

Позаяк іншого виходу не було, мої свати очікували навалу божевільних однієї із субот жовтня. А зібралося нас чималенько. Моя дочка Катруся й зять Давід  (божевільна і нормальний), Жоель і Марлен (божевільний і нормальна), Патрік і Оділь (божевільний і нормальна), Вінсент і Каролін (обидва дахопротічні), Марі і Поль Орі (божевільна і нормальний), я і Жан-Мішель (божевільна й ще не визначено), Роза і Жан (гіпотетично нормальні). Очевидно, що суцільні правила й суворий етикет нормальних цього щасливого разу перебували під загрозою.

Я би залюбки прийняла гостей у своєму маленькому, затишному будиночку. Це у нас, в Україні, ніколи не важило, скільки людей наб’ється у кімнату чи на кухню, наскільки тебе дружньо притискають плечима ліворуч чи праворуч і у скільки глоток горлається пісня. У Франції все ж люди звикли до особистого простору. Вони вміють слухати й воліють бути почутими також. Тому потребують великих столів й обмежену кількість страв на них. Ви ж, насправді, не їсти прийшли?! А у нас маленькі столи з горою страв і неконтрольованим споживанням. Бо прийшли саме поїсти! І завжди була гітара, або баян, або акордеон, або піаніно. Рідко скрипка. Дуже рідко барабани. І ніколи – нічого. Бо прийшли співати! А у нас діалоги під пісню – часто перехресні й навіть інтимні. Що ніколи не заважало згодом під’єднатися до могутнього хорового співу, ніби тобі просто зараз не освідчувалися в коханні чи не домовлялися про позику. Такі собі народні гуляння в мініатюрі, де кожний може собі дозволити маленьке божевілля.

До речі, Оділь – це моя перша вчителька французької. Спочатку професОр-беневоль, потім щира й віддана подруга. Років на десять старша за мене. Але я вже зазначала, що для французів, після п’ятдесяти, десятком більше-десятком менше – не має значення. Усе життя Оділь працювала в бібліотеці. Вона швидко засвоїла мою манеру говорити французькою, і ми легко спілкувалися навіть на теми політики й соціального життя, зокрема – чи потерпають французи від навали африканців; чому тут не вистачає лікарів і вчителів; чи можна сподіватися бути здоровим в країні, де майже неможливо (за винятком того, що ти маєш свій город і досить угноєний ґрунт) споживати натуральні продукти харчування, однаково, як і записатися до лікаря-спеціаліста й таке інше. Патрік (чоловік Оділь) – родом з Румунії. Він був старший за дружину й схожий на Дракулу у похилому віці. Патрік мало усміхався, ще менше говорив. Погляд мав пильний, вигляд – загадковий. Патрік усе життя працював будівельником, захоплювався гончарним ремеслом і грав на піаніно. І навіть писав музику. Чи треба пояснювати, наскільки він був мені цікавий?!

Прийшла субота. Дочка і зять принесли салати: олів’є, мімозу і шубу. Ще Катруся підсушила грінок і подала до столу з намазкою із сиром з яйцем і часником. Напередодні я напекла пиріжків з м’ясом і картоплею та капустою. Свати узяли на себе салат із свіжих овочів, м’ясну нарізку і сирний стіл. За мною була качка з яблуками та картопля по-селянськи. На десерт Катруся виготовила торт “Спартак”, а я, із запашного збору сухофруктів, що привезли друзі з України минулого Різдва, наварила справжнього узвару. Я розуміла, що з’їсти це можна тільки під горілку і в тридцять років, коли ноги йдуть в пляс від самого тільки невинного мугикання. Та тільки-но я уявляла, з якою жагою Жоель виконує свої пісні, і яких гурманів ми маємо в особах Вінсента та Каролін, і яким захватом сповняться очі Жана-Мішеля (так мені хотілося), і як вишукано гратиме  рукою Марі Орі, а її чоловік шанобливо вклонятиметься над кожною стравою, вдихаючи аромати, повільно смакуючи й втрачаючи мовлення, що, врешті-решт, сумніви розбіглися, як французькі слова, коли мене зненацька щось питають на маркеті. Які ті наші роки! З’їмо!

Кожний гість прийшов із пляшкою свого, перевіреного на смак, вина. І з чимось таким – до аперитиву, чи десерту. Оділь з Патріком принесли бургундських равликів у вершковому з петрушкою маслі. Равлики були розкладені по формах, залитих соусом, – лишалося тільки поставити на 10 хвилин у духовку. Жоель з Марлен – якісь сирні домашні хрустяшки. Вінсент і Каролін різноманітних оливок. Подружжя Орі – шоколадний тарт. Жан-Мішель привіз відро слив та відро винограду. (Чи не має він українця у родовому дереві?) Із таким стратегічним запасом можна гуляти три дні.

Одягнуті усі просто – джинси, футболки. На мені були сині з білими маленькими якорями штани й бузкова  блуза ґудзиками назад. Тому, хто не запитає, чому ґудзики на спині, я приготувала сюрприз. (Наперед скажу: переможцем став Вінсент (йому одному було байдуже на ґудзики) – отримав іграшкового, на присосках, жовто-блакитного кота, із жовто-блакитним яйцями, з написом “Доброго вечора, ми з України!”).