— Вона знову заснула в саду, — прошепотіла служниця, коли Ілона йшла коридором слідом за жінкою в темному.
— Може, знову вдає, — відповіла інша. — Така в неї кров. Від першої дружини князя. Надто горда.
Ілона мовчала. Її тіло ще не звикло до важкого одягу, а в голові панував хаос. Це не сон. Занадто реалістично. Запахи, дотики, кожен голос — живі. Вона ще не знала, що сталося, але твердо відчувала: це не фантазія.
У дзеркалі — юна дівчина з довгим темним волоссям і розумними очима. Принцеса. Донька князя Олексія. Її мати померла при пологах, а батько вдруге оженився — на служниці з північних земель. Та народила йому доньку Івену, яка тепер жила в палаці на правах рідної.
—Леді Ілоно, ваш батько бажає бачити вас у залі рад, — сказала стара економка.
— Я прийду, — відповіла Ілона холодно, і вперше сама здивувалась, звідки ця владна інтонація в її голосі.
Вона знала: Ілона, яку вона писала в книзі — сильна, непокірна, смілива. І, схоже, вона тепер вона сама.
Коли вона увійшла до зали, там уже був князь. Сивий, високий, із розумними очима й розчерствілим обличчям. Поруч — його нова дружина. А трохи збоку стояла Івена.
— Доню, — звернувся князь. — До нас приїхав гість. Принц Кален, спадкоємець трону Серединного королівства.
Ілона обернулась — і побачила ЙОГО. Темне волосся, уважні очі, що одразу ковзнули по її обличчю. Стримана усмішка, в якій було і тепло, і виклик. Кален. Вона ж його придумала…
— Я радий знайомству, принцесо, — промовив він і низько вклонився.— Чув, що у вас тут живуть не лише красиві, а й дуже сміливі жінки.
Ілона зустріла його погляд. І зрозуміла — це буде не просто історія. Це буде битва.
А з іншого боку залу Івена стискала кулаки. Її очі палали. І не лише через заздрість.