Розділ 8

Мороз пройшовся по моїй шкірі, коли я ще раз перечитала цей лист. Уявлення не маю, хто написав його і звідки ця людина взагалі дізналася про мене. Це дуже сильно лякало, адже виходить, що хтось точно усвідомлений в тому, хто я. Значить, потрібно бути обережною. Я перерила весь конверт, але в ньому більше нічого не було, лише цей аркуш. Жодних підказок на те, як знайти цю людину. Поклавши все на свої місця, я повернулася в кімнату.

— Нарешті! — трохи невдоволено сказала Таня. — Ти в магазин в інший кінець міста йшла?

Я нічого їй не сказала, а просто передала пляшку мінеральної води та сіла на своєму ліжку. В голові крутилося надто багато думок. Та і цей лист не давав мені спокою. Якби я хоч знала ту людину, що це написала, то було б краще. А тепер мені страшно, що хтось з цієї компанії дізнався про мене, а це просто якась гра. Я спробувала відкинути всі думки та зайнятися чимось інший. Хоч ми й не дуже довго вчимося, але нам вже встигли задати достатньо домашнього завдання. Коли я сіла за нього, то зрозуміла, що взагалі нічого в цьому не розумію. Все-таки останні два роки я більше уваги приділяла хімії та біології, а математика для мене завжди була складним предметом. В один момент я згадала про те, як добре було у звичайній школі. Це навіяло мене на одну цікаву думку. Може, я шукаю праву не там, де вона є насправді?
На пари я зібралася досить швидко, бо сьогодні вирішила одягнути звичайні джинси та білу сорочку на довгий рукав. Своє волосся залишила розпущеним, а макіяж зробила максимально натуральний. Я швидко взула свої улюблені чорні балетки та попрямувала до Ілони.

— Як я не хочу тих пар, — сказала вона, коли ми йшли до коледжу.

— А ти хотіла навчатися тут? — спитала я та уважно подивилася на дівчину.

— Цього хотіли мої батьки. Я завжди мріяла бути дизайнером, бо любила малювати й мені це вдавалося. Тільки тато був категорично проти, тому залишалося лише погодитися.

— А я хотіла бути ветеринаром. Насправді дуже сильно люблю тварин. Шкода, що в гуртожитку не можна жити ж домашніми улюбленцями, а то б точно взяла собі якусь собачку чи котика. Вони ж такі милі.

— Я не дуже люблю тваринок, — Ілона трохи скривилася. — Особливо після того, як мене в дитинстві вкусила велика вівчарка. Досі є шрам на нозі.

— Ох, це жахливо. Здебільшого собаки добріші за людей, але є й такі випадки жорстокості.

— В принципі, як і всюди, — Ілона знизала плечима. — Знаєш, я все частіше задумуюсь про те, аби втекти звідси.

— Справді? — я здивовано подивилася на неї.

— Просто поїхати кудись та жити у своє задоволення, забувши про всі проблеми. Так хочеться простої свободи, а не робити те, що вимагають батьки.

— Не знаю. В мене з моїми рідними дуже хороші стосунки.

— Тоді чому ти опинилася в цьому коледжі? Якщо тебе батьки підтримують, то могла б сміло навчатися там, де забажала.

— Вони й так для мене багато зробили, тому я захотіла порадувати їх.

— Цікаво, — Ілона трохи нахмурилась. Схоже, моя відповідь здалася їй дещо дивною.

— То ти серйозно плануєш втекти кудись? — поцікавилася я.

— Ага, — вона кивнула. — В мене вже є план втечі, яким я скористаюся найближчим часом. Для цього мені спершу потрібні гроші. Тільки про це ніхто не повинен знати, добре?

— Ти навіть батькам не скажеш?

— Навіщо? Щоб вони знайшли мене і знову закрили у своїй клітці? Я ледве змогла випросити у них можливість жити в гуртожитку. Уяви, якби я жила собі сама. Напевно, з глузду б з'їхала та ще й з такими обмеженнями.

— Ілоно, але чому так? Ти ж… Зізнаюся чесно, в клубі мені не здалося, що ти не бувала в таких місцях. А зараз ти говориш, що тебе дуже сильно обмежують та контролюють.

— В тому й річ, що раніше так не було, і я дуже добре знаю, що таке справжня свобода. Після одного випадку вони наче змінилися. Розумію, що сама винна, але тепер я для них — найбільше розчарування та сором. Складно жити та знати, що батьки тебе не люблять, тому краще втекти, — Ілона на деякий час задумалася, а тоді усміхнулася. — Ти зробила на сьогодні семінар?

Дівчина перевела тему на навчання, а я вирішила нічого більше в неї не розпитувати. На парах було надто нудно, а ще мене справді тривожила поведінка Ілони. Невже вона дійсно планує втекти й нікому нічого не сказати? Сподіваюся, що дівчина все ж отямиться і не зробить цього. На останню пару я вирішила не йти, бо у мене були дещо інші плани. Знайшовши в інтернеті місцеву приватну школу, де навчалася більшість багатеньких дітей міста, я попрямувала туди. Можливо, мені навіть вдасться познайомитися з тією Ліліаною.
Йти туди треба було добрих сорок хвилин. Школа просто вражала своєю величчю. Вона була такою великою та красивою, що я ледь рота не відкрила. Раніше ніколи такого не бачила. Навіть наш коледж здавався мені скромнішим. Учнів було дуже багато, але всі вони виходили зі школи та йшли до воріт, чи на стоянку. Схоже, уроки вже завершилися. Але деякі діти йшли до кафе, що було навпроти. Недовго думаючи, я попрямувала туди. Коли зайшла всередину, то побачила, що все виглядало доволі мило. Особливо сподобалися стіни світло-зеленого відтінку та диванчики кольору фуксії. Ну і світло тут було з яскраво-синіх лампочок. Напевно, це така собі місцева кафешка саме для учнів цієї школи. Я побачила вільний столик біля однієї з компаній та сіла туди. З кожним разом відвідувачів збільшувалося. Наскільки я зрозуміла, то замовлення тут варто робити самому. Я купила собі каву і сіла ближче до тієї компанії. Все-таки вони виглядали значно старшими.

— Ви вже вирішили, куди будете вступати? — спитав якийсь хлопець.

— Ми ще маємо для цього два роки, — відповів дівочий голос. — До того ж я цим зовсім не переймаюся. Батьки вже давно сказали, що я буду навчатися за кордоном.

— А вони в курсі, що ти навіть англійської не знаєш? — заговорив хлопець, а усі за тим столиком просто засміялися.

— Про що говорите? — спитала якась дівчинка, що раптом з'явилася біля них.

Вона була дуже красивою з приємними рисами обличчя. Особливо мою увагу привернув її стиль одягу. Одразу помітно, що це одна з тих багатеньких донечок. Дівчина була одягнена в досить коротку червону спідницю та білу блузку. На її світлому волоссі красувалася модна шпилька, а високі підбори візуально робили її вищою. В руках вона тримала декілька підручників.

— Лілі, а ти куди плануєш вступати? — спитав у неї один з хлопців.

Схоже, це і є та сама Ліліана Соколова, сестра Мартина. Якщо чесно, то я зовсім не здивована. По-іншому її й не уявляла. Можливо, мені це здається, але вона виглядає надто зарозумілою.

— В мене великі плани на майбутнє, тому ви дізнаєтеся про це не раніше випускного, — відповіла вона. — Не люблю загадувати наперед, тож не збираюся вам нічого говорити.

— Ти завжди така таємнича, — буркнула та, що сиділа на диванчику, — але всі й так знають, що твій тато хоче, аби ти була лікарем.

— Я не настільки залежу від його думки, щоб підкорятися своєму батькові, — твердо сказала Ліліана. — На відміну від декого. Правда ж, Дарино? Думала посидіти тут з вами, але дивлюся, що дуже нудно, — дівчина пройшлася поглядом по всьому залу та надула свої губи — Краще займуся вдома чимось корисним. Побачимося завтра.

Вона нещиро усміхнулася, а тоді розвернулася, закочуючи очі та пішла геть. Я ж поспішила за нею, але біля виходу помітила, що Ліліана звернула до вбиральні. Так ще краще, бо у мене є більше шансів познайомитися з нею. Я вийшла на вулицю та відійшла трохи вбік, вдаючи, що читаю щось у своєму телефоні. Деякий час вона не з'являлася, а я вже навіть подумала, що дівчина вирішила таки посидіти зі своїми друзями. Хоча сумніваюся, що їхня дружба справжня. Через декілька хвилин Лілі все ж вийшла з кафе, а я ж поспішила їй на зустріч. Вона якраз збиралася надягнути сонцезахисні окуляри, коли я ніби випадково штовхнула її в плече. Дівчина раптом похитнулася на своїх підборах та ледь не впала. Схоже, я не розрахувала свою силу. Книжки розлетілися по тротуару.

— Ох, вибач, будь ласка, я така незграбна, — сказала я та присіла, щоб підняти підручники.

— Нічого, — буркнула вона і хмуро глянула на мене.

— Мені так незручно. Через мене ти ледь не впала. Треба бути набагато уважнішою.

— Може, ти вже нарешті віддаси мені мої книги? — роздратовано сказала дівчина.

— Звісно, — я спробувала усміхнутися та глянула на ті посібники. — Готуєшся до ЗНО з біології? Я теж минулого року його здавала. Досить успішно.

— Мені якось байдуже.

— Звичайно, — я кивнула та передала їй книги, — якщо раптом тобі потрібна буде допомога, то можеш звертатися. З радістю допоможу.

— Ти взагалі хто? Щось раніше тебе тут не бачила, — вона підозріло подивилася на мене.

— Насправді я репетитор з хімії та біології, — збрехала я. — Думала, що зможу знайти у цій школі якийсь маленький заробіток, але директор, на жаль, відмовив мені. Ну що ж, ще раз вибач, а я піду хоч каву куплю собі.

Я усміхнулася та зробила декілька кроків у сторону кафе. Один… Два… Три…

— Чекай! — крикнула дівчина, а я ще ширше усміхнулася. Виходить, вона клюнула на мою приманку.

— Ем, слухаю? — сказала я, коли розвернулася до неї обличчям.

— То кажеш, що можеш допомогти мені з підготовкою до ЗНО?

— Так, я навіть можу показати тобі свій сертифікат.

— В цьому нема потреби, — вона махнула рукою. — Тато вже мені знайшов тих неймовірних вчителів, від яких мене просто нудить. Вони настільки нецікаві, що ті заняття стають для мене мукою.

— Розумію, — я кивнула. — Багато спеціалістів вчать за старою методикою, а це дуже нудно. Сама нещодавно так вчила, поки не розробила свою.

— Гаразд, можна спробувати, — вона передала мені свій смартфон. — Напиши номер телефону, а я тобі подзвоню, якщо знадобиться допомога.

— Мене, до речі, Лола звати, — сказала я, коли набирала цифри на клавіатурі. — А тебе як?

— Ліліана, але можеш називати мене Лілі, — відповіла вона. — Знаю, що дещо дивне ім'я, бо є звичне всім Лілія, але саме так захотіла мама.

— Насправді дуже гарно. Навіть дечим унікальне ім'я.

— Як і у тебе. Я подзвоню тобі за потреби, — сказала дівчина та забрала свій телефон.

Вона кивнула мені на прощання, а тоді попрямувала на стоянку, де на неї вже чекав якийсь світловолосий хлопець. Я широко усміхнулася, бо не думала, що це буде так легко. Все складається навіть краще, ніж я думала. Якщо тепер стану її репетитором, то у мене буде можливість навідуватися до них додому. Можливо, мені вдасться пробратися до кімнати Мартина. Чомусь впевнена, що точно знайду там щось цікаве. Сподіваюся, що Ліліані таки знадобиться моя допомога.