ТАРАС
Невдоволено відкидаюся на спинку шкіряного сидіння й кидаю погляд на годинник. Зустріч Соломії з покупцем затягується, а я досі не маю відповіді на головне запитання: чи вдалося Анджею домовитися з власницею комплексу? Мені цього дуже не хочеться. Адже Анджей мій конкурент.
«Синевир» мене цікавить уже давно. Ще за життя попереднього власника я кілька разів намагався домовитися про купівлю, але щоразу отримував відмову. Тоді родина не розглядала можливості продажу. Тепер ситуація змінилася, і я не збираюся втрачати такий шанс, як купити давню мрію.
Особливо коли тепер власницею стала Соломія Висоцька. Молода красуня, яка після смерті дідуся отримала у спадок не лише готельний комплекс, а й чимало клопоту з його утриманням.
Я вже встиг зібрати про неї повну інформацію. Знаю, що вона тривалий час жила за кордоном, а тепер планує остаточно перебратися до Німеччини. Там має намір розвивати власний бізнес. І, схоже, кошти від продажу «Синевиру» їй для цього неабияк потрібні.
Відчиняються дверцята автомобіля, і на переднє пасажирське сидіння сідає мій начальник охорони, впускаючи холод в салон. Всівшись він струшує сніг і пильно зиркає на мене та мовчить. А мене дратує його зарозумілість у погляді.
— Ну що? — запитую, не витримавши цієї напруженої мовчанки.
— Купівля-продаж не відбулася, Тарасе Богдановичу.
На серці стає легше, але все ж зводжу брови разом і наказую:
— Детальніше.
— Анджей запропонував Висоцькій половину від попередньо узгодженої суми. Вона відмовилася. Сказала, що за такі гроші комплекс не продаватиме, і взагалі виставила його за двері.
Не стримую короткого хмикання та вдоволеної посмішки. Здивовано підіймаю одну брову догори, перепитуючи:
— Виставила?!
— Саме так. Ще й заявила, що має іншого покупця.
Переводжу погляд до вікна. Цікаво виходить. Але мені це починає не подобатися. Наскільки мені відомо, інших реальних претендентів на цей комплекс поки немає. Принаймні тих, хто готовий запропонувати їй пристойну суму. Але не виключаю той факт, що все можливо.
— Анджей повірив? — знову цікавлюся.
— Не знаю. Але дівчина налаштована рішуче. Навіть слухати його більше не захотіла, — повідомляє мій начальник безпеки. — Добре, що ми мікрофон підкинули, а так би думали-гадали, що там відбувається.
Проводжу рукою по підборіддю. Власне, я й не розраховував, що все буде настільки просто. Особливо коли йдеться про людину, яка не має досвіду в подібних угодах і, можливо, ще не до кінця усвідомлює, скільки коштуватиме утримання такого майна.
— Вона ще там?
— Ні. Анджей уже поїхав, а власниця щойно вийшла з комплексу. Зараз усе замикає на замки.
Переводжу погляд на лобове скло, на якому осідають дрібні сніжинки і одразу тануть.
— Чому не доповів одразу?
— Чекав, поки Анджей закінчить розмову. Не хотів втручатися без вашого наказу.
Схвально киваю. Правильно зробив.
— А от і вона. Вже замикає ворота.
Сергій вказує рукою вперед, і я прикипаю поглядом у вказаному напрямку.
На паралельній вулиці помічаю жіночу постать. Невисока, у світлій шубці, з невеликою сумочкою на плечі. Вона швидко крокує засніженим тротуаром, час від часу поправляючи комір. Схоже, добряче змерзла.
— Це вона? — уточнюю, хоча відповідь і так очевидна.
— Так. Саме вона, власною персоною — Соломія Висоцька.
Примружуюся, намагаючись краще роздивитися дівчину. На фотографіях вона здавалася дещо іншою. Втім, на знімках люди часто мають не такий вигляд, як у житті.
— Що ще про неї з’ясували?
— Нічого нового, окрім того, що вже відомо, — зітхає Сергій і перелічує те, що я і так знаю. — Батьки живуть окремо, комплекс дістався їй у спадок. Зараз вона займається оформленням документів і підготовкою до переїзду. Наскільки відомо, хоче вирішити питання з нерухомістю якнайшвидше та повернутися у Німеччину. — Сергій хмикає і неоднозначно зиркнувши на мене додає: — До речі там її бойфренд чекає.
Хмикаю, мені не подобаються останні слова мого підлеглого. Але вирішую змовчати на це. Лише видихаю спираючись руками об кермо, і замислено констатую:
— Тобто час для неї має значення.
— Схоже на те.
На губах з’являється ледь помітна посмішка. Це вже цікавіше. Людина, якій потрібні гроші і яка має обмежений час, не може нескінченно перебирати покупців. Вона просто вимушена владнати питання продажу якнайшвидше.
— Отже Анджей таки програв, — зауважую, знову дивлячись у бокове дзеркало на постать, що віддаляється. — Але, здається, трохи перестарався з торгом. І це нам на руку.
Вдаю спокій, хоча звістка про бойфренда мене таки зачепила. Але з цим я розберуся потім.
— Можливо, йому варто було одразу запропонувати більше?
— Можливо. Але тепер це вже не має значення, — відмахуюся. — Тепер це проблеми цього скнари. Зрештою однією проблемою менше. Бо Анджей більше не запропонує, а Соломія на менше не погодиться.
Мені потрібен цей комплекс. І не через саму лише нерухомість. У мене є плани щодо «Синевиру», які я виношую не перший рік. Місце розташування, територія, можливості для розвитку — усе це робить цю місцину надто привабливим активом, щоб просто відмовитися від мого задуму.
Та я не збираюся купувати кота в мішку. Спершу хочу особисто поговорити з власницею та зрозуміти, з ким маю справу. Бо інформація з її слів — це одне, але я хочу очної зустрічі з нею.
— Підготуйте автомобіль, — наказую начальнику охорони. — І запросіть пані Висоцьку на розмову. Тільки проявіть людяність. А то я вас знаю.
— Шеф, я вас почув... Виконую.
Покірно кидає Сергій й одразу передає розпорядження хлопцям телефоном. І вже за кілька секунд покидає салон машини.
Я залишаюся на місці, спостерігаючи за Соломією. Вона йде, не озираючись, і, здається, зовсім не поспішає. Цікаво, чи справді вона така вперта, чи просто не звикла поступатися, коли щось іде не за її планом.
#1312 в Любовні романи
#255 в Короткий любовний роман
#369 в Жіночий роман
протистояння характерів, кохання з першого погляду, дуже емоційно та чуттєво
Відредаговано: 04.11.2026