Розділ 19

Варвара

Голова...

Боже, моя голова...

Я застогнала й спробувала перевернутися на інший бік.

— Варю?

М-м-м...

— Варю, ти мене чуєш?

Знайомий голос пробивався крізь шум у голові, але розплющувати очі страшенно не хотілося.

— Ні... — прохрипіла я.

— Слава Богу, з тобою все добре, — він сильніше стиснув мою руку.

Ну, якщо це називається добре, то що тоді погано?

Я все-таки змусила себе розплющити очі. Перед очима з'явилася на диво яскрава біла стеля. Кліпнула раз, другий, звикаючи до яскравого світла, і тільки тоді повернула голову.

Слава сидів біля мого ліжка, міцно тримав мене за руку й схвильовано дивився на мене.

У голові знову стрельнуло, і я скривилася від різкого болю.

— Що таке? — Слава одразу підскочив.

— Голова болить.

— Я схожу за лікарем.

Лікар прийшов за кілька хвилин, а разом із ним — медсестра. Вони щось мені говорили, про щось розпитували й нарешті вкололи знеболювальне.

За це я ладна була їх розцілувати.

А коли вони залишили мене в повній тиші, то ледь не отримали зізнання в коханні.

Я просто лежала й слухала, як біль поволі відступає. Спочатку він лише трохи послабшав, потім перестав пульсувати в скронях, а ще за кілька хвилин залишив по собі тільки тупий, терпимий відголосок.

Саме тоді повернувся Слава. В одній руці він тримав пакет із якимось легким сніданком — щоправда, навряд чи я зараз змогла б запхати в себе бодай шматочок, — а в іншій ніс чай.

І от від чаю я б зараз не відмовилася. Пити хотілося страшенно.

Я зробила кілька ковтків теплого чаю — і мені аж полегшало.

— Дякую… — з насолодою протягнула я.

— Будь ласка, — сказав Слава, усе ще з тривогою поглядаючи на мене.

— А як я опинилася в лікарні? Я що, перепила?

Лікар мені нічого про це не сказав, лише кілька слів про мій загальний стан.

Слава на мить замовк.

— Не зовсім.

— А що тоді?

— Не хвилюйся. Я все владнав, і з тобою все добре.

Що означає «владнав»?

— Славо, що сталося?

Він зітхнув і трохи подався до мене.

— Нічого страшного. Я про все подбав. А від тебе мені потрібна тільки одна маленька обіцянка.

— Яка?

— Будь ласка, більше ніколи не залишай свій келих без нагляду.

Я завмерла.

— Мій келих?..

Слава кивнув.

Здається, до мене почало доходити, що саме сталося. Хтось щось підсипав мені вчора, коли я відійшла. Ось чому я опинилася в лікарні й ось чому мені було так погано зараз.

І як я могла вчинити так необачно?

Промайнула думка в голові, а тоді там почали з’являтися й інші спогади з минулого вечора. Наприклад, Слава... на сцені... з гітарою.

Злість почала наростати з новою силою.

Я повернулася до нього й спокійно сказала:

— Дякую, що допоміг. Я буду обачніша.

— От і добре, — з полегшенням видихнув Слава й ледь помітно усміхнувся. На мить затримав на мені погляд, ніби хотів щось сказати, але передумав. Потім обережно простягнув руку до моєї щоки.

Та я відсторонилася.

Слава одразу зупинився й опустив руку. Його усмішка згасла, а в погляді промайнула розгубленість.

— Думаю, далі я впораюся. Ти можеш іти.

— Що?

— А на що ти розраховував?

— Варю...

Він зробив крок до мене, але зупинився, помітивши, як я напружилася.

— Ти брехав мені стільки часу... про стільки всього... Мені здається... я взагалі тебе не знаю.

Я все ж не стрималася, і самотня сльоза скотилася по моїй щоці. Я швидко витерла її рукавом і відвернулася від Слави.

— Варю... не роби цього... Ми ж...

— А що ми? — не стрималась я. — Ми лише друзі з привілеями. Так от. Привілеї закінчилися. І дружба теж... вочевидь.

Слава якийсь час мовчки дивився на мене, а потім раптом повільно опустився переді мною на коліна.

Я розгублено кліпнула.

— Ти що робиш?

— Пробач мене. Я був неправий... Я не мав стільки часу тобі брехати. Я знаю, що дуже сильно перед тобою винен... Але, будь ласка, не кидай мене... Не кидай...