Розділ 17

Всередині вже було людно. Значно людніше, ніж минулого разу. Музика гупала так, що віддавала десь у грудях, люди сміялися, розмовляли, хтось уже товпився ближче до сцени.

І хоч я знала, що на мене чекає, сьогодні ця атмосфера дратувала більше, ніж зазвичай. Ми з Мартою ніби все обговорили, та я все одно ніяк не могла викинути з голови те, що він так довго мене обманював.

Ну от як він міг?

П'ять років.

П'ять років Слава займався дзюдо.

І жодного разу не сказав.

А я? Я його жаліла. Синці мазала. Обіймала, коли він приходив засмучений. Одного разу навіть ледь не побилася з якимось придурком у школі, бо той штовхнув Славу.

Зараза...

Хочу назад, у свою кімнату.

— Марто, ти можеш пояснити, навіщо ми тут?

— Можу.

— Ну?

— Але не буду.

— Я тебе ненавиджу.

— Знаю, — вона показала мені язика й потягнула вглиб.

А потім я побачила, куди саме вона мене тягнула: до одного зі столиків, де вже сиділи її Тарас та його друг Сергій.

Я смикнула Марту за руку й притягнула ближче до себе.

— Це що таке? — прошипіла я. — Ти навіщо мене сюди притягнула?

Вона розгубилася, а коли перевела погляд на Сергія, здається, зрозуміла, чому я була такою невдоволеною.

— А, ти про Сергія? Не хвилюйся, він не має жодного стосунку до того, навіщо ми сюди прийшли.

— Тоді чому він тут?

— За компанію, — вона потиснула плечима й потягнула мене далі.

— Привіт, любий, — Марта легенько поцілувала Тараса й сіла поруч. — І тобі привіт, Сергію, — якось хитро додала вона.

— Привіт, дівчата, — відповів Сергій, але погляд його чомусь затримався саме на мені.

Тільки не це...

— Ага... привіт, — пробурмотіла я й одразу відвела очі, швидко зайнявши своє місце.

Деякий час ми так і сиділи вчотирьох, розмовляли. Ну як... вони розмовляли, а я лише де-не-де вставляла якесь слівце, і то не завжди по темі.

— Здається, ти сьогодні не в гуморі, — сказав урешті Сергій.

— Так, з хлопцем посварилася, — кинула я, сподіваючись, що це його відлякає і він нарешті від мене відстане.

— З хлопцем? — у його голосі явно прозвучало здивування. Та вже за кілька секунд він весело додав: — То навіщо тобі такий хлопець, який тебе сердить? Давай я його заміню... Обіцяю не сердити, — і підморгнув.

Я кинула на нього вбивчий погляд, та, здається, навіть це його не пройняло.

Все. Не можу.

Різко підвелася й пішла геть.

— Хей, ти куди? — наздогнала мене Марта.

— До бару. Хочу випити, — похмуро відповіла я.

— Ти ж не п’єш.

Не п’ю. Майже.

Але сьогодні хочу.

Інакше я просто не витримаю всього цього.

— То ходімо разом, — вона взяла мене під руку й потягнула до бару.

— А як же Тарас? — здивовано запитала я.

— Нікуди він не дінеться.

Одним словом, ми випили, а потім ще раз... Коктейлі сьогодні здавалися на диво смачними. Як ніколи. І навіть музика та шум уже не здавалися такими жахливими.

— Ну що, готова? — раптом запитала Марта.

— До чого?

— До концерту, — сказала вона й знову схопила мене за руку та повела до сцени.

І звідки в неї взялася ця погана звичка тягати мене за собою, як той мішок?

— Куди ти мене тягнеш? Не хочу я підходити ближче. Тут і так усе добре чути.

— Чути. Але ж не видно.

— І що я там маю побачити?

На це вона нічого не відповіла, але й відпускати мене не збиралася. Марта зупинилася лише тоді, коли ми опинилися в першому ряду біля самої сцени.

Ми простояли так ще кілька хвилин, аж раптом світло в залі трохи пригасло, а біля сцени одразу стало гамірніше.

— Зустрічайте! Second Skin! — голосно пролунало з колонок.

Second Skin?

А, точно... Пам’ятаю... Непоганий гурт.

Натовп навколо загув, а на сцену один за одним почали виходити музиканти. Усі з яскравим гримом, у крутих рокерських прикидах. Я мимохідь ковзнула по них поглядом, намагаючись збагнути, що саме маю побачити, але так нічого й не помітила.

Заграла перша пісня: різко й гучно загриміла гітара, майже одразу підхоплена важкими ударами барабанів. Звук розлетівся залом, змушуючи відчувати музику буквально всім тілом.

— Марто! — прокричала я подрузі на вухо, намагаючись перекричати гучну музику. — То що я маю побачити?!