Розділ 15

Варвара

Останні кілька хвилин пари я буквально рахувала секунди до її закінчення. Марта з мене посміювалася, але разом із тим і заспокоювала.

А коли продзвенів дзвінок на перерву, я ледь не підскочила на місці.

— Біжи вже, — сказала Марта, допомагаючи мені пакувати сумку.

— Угу. Я побігла.

— Я прикрию.

Я збиралася бігти до кабінету проректора й визволяти Славу.

Хоча... А чи потрібне йому моє заступництво?

Я вже не була в цьому впевнена.

Раніше — так, я бачила це. Слава був на пів голови нижчий за мене й постійно ховався за моєю спиною. Потім, у середніх класах, ми зрівнялися в зрості, та Слава все ще потребував мене.

З роками — все менше й менше.

Та він усе одно приходив до мене за втішанням щоразу, коли до нього чіплялися хлопці. Іноді мені навіть доводилося лікувати його синяки та подряпини.

Звісно, він уже не плакав, але завжди приходив, аби я його пожаліла.

Навіть в університеті.

А виявляється...

Він давно міг за себе постояти і моя жалість була йому ні до чого

Та я не встигла зробити й кількох кроків, як мене окликнули.

— Варю!

Я озирнулася.

Там стояв він. Мій Слава.

Такий знайомий і близький і чомусь одночасно такий чужий і далекий.

Я застигла. Хотіла підбігти, потрусити його, як грушу, все розпитати, а ще пожаліти... і підлікувати. Але натомість просто стояла. Стояла й дивилася на нього, не в силах вимовити ні слова.

В його очах щось промайнуло. Щось дивно схоже на страх.

Але чого ж він боїться? Він же сильний.

Він двох амбалів не злякався... Як виявилося, він ніколи їх і не боявся.

І тут я розвернулася й просто пішла... пішла геть. З одного боку я відчувала полегшення, що з ним все добре, але з іншого... якусь порожнечу, яку я не знала чим заповнити. Мені потрібен був час... подумати.

— Варю, зачекай! Куди ти?

— Не знаю... кудись.

— Тоді я з тобою.

Я зупинилася й поглянула йому в очі.

— Навіщо?

— Що значить «навіщо»?

— Навіщо? Навіщо я була тобі потрібна всі ці роки? Навіщо прикидався слабшим, ніж ти є... Навіщо ти брехав мені?

В його очах промайнуло щось дивне.

— Я... не хотів брехати... просто... так вийшло...

Я не стала дослуховувати й знову розвернулася, аби піти геть. Та Слава спіймав мене за руку й вигукнув:

— Бо мені подобалося, що ти про мене дбаєш... і що ти мене захищаєш! Мені просто це подобалося! Це так погано?

Йому подобалося?

Подобалося, що я про нього дбаю?

Від цієї думки на серці стало трохи тепліше.

Та зараз у голові був суцільний безлад, і я ніяк не могла зрозуміти, що це означало.

Він має до мене почуття чи це просто його егоїзм?

— І це варте брехні? Чим ти взагалі займався... чи займаєшся?

Він на секунду замовк.

— Дзюдо.

Я кліпнула.

Дзюдо?

Слава?

Мій Слава?

Той самий Слава, який на фізкультурі вічно намагався стати десь у кінці шеренги, аби його зайвий раз не чіпали?

— Скільки?

— Що скільки?

— Скільки ти займаєшся?

Він зам’явся.

— Років п’ять.

П’ять?!

Я відчула, як у мені знову закипає злість. Кулаки мимоволі стиснулися, і так захотілося його стукнути.

— П’ять років?! Ми бачилися мало не щодня, а ти п’ять років примудрявся приховувати від мене, що займаєшся дзюдо?!

— Я не брехав, просто...

— Ага. Просто випадково жодного разу про це не згадав.

Як я могла не помітити?..

Така дурепа...

— Варю...

Не зараз.

Я виставила руку вперед, вимагаючи, аби він замовчав.

— Я... піду. Мені треба подумати...

— Варю... — він потягнувся до моєї руки, та я відсторонилася. Сховала її за спину.

На його обличчі промайнув біль. Та зараз мені було майже байдуже. Він теж зробив мені боляче.

— Просто залиш мене... ненадовго.