Розділ 14

Варвара

— Що ти сказав? — проричав Слава, підійшовши майже впритул.

Я дивилася на нього й не могла повірити власним очам.

Що він творить?! Його ж зараз поб'ють!

Він же на пів голови нижчий за них обох, а про різницю в габаритах я взагалі мовчу.

— А що? Тобі щось не сподобалося?

— Ага. Ми ж тебе похвалили. Гарна дівчинка, нічого не скажеш, — рудий сально поглянув на мене, і я мимоволі стиснулася.

Слава одразу ступив уперед, закриваючи мене собою, наче стіною, і проричав:

— Рота свого закрий.

І це зовсім не сподобалося цим імбецилам.

— Ти шо сказав? По морді хочеш отримати?

— А ти спробуй.

Мама рідна... що зараз буде!

Я гарячково озирнулася довкола, намагаючись знайти бодай когось, хто міг би допомогти. І як на зло, окрім студентів-зівак, які замість того, щоб зробити щось корисне, просто повитягали телефони й почали все знімати, тут нікого не було.

От же ж...

— Зовсім здурів, — вони почали наступати, очевидно сподіваючись задавити його самою своєю присутністю. — Зуби повипльовуєш.

— Це ще хто кому, — спокійно відповів Слава.

І тут йому прилетіло кулаком просто в обличчя.

— Мирослав! — скрикнула я.

Студенти навколо загуділи. Хтось закричав, щоб вони припинили, хтось побіг по допомогу, а дехто, навпаки, ніби тільки й чекав на видовище.

Та далі сталося те, чого, здається, не очікував ніхто.

Навіть я не одразу зрозуміла, що саме побачила.

Слава хитнувся від удару, але вже за мить різко подався вперед.

Все сталося настільки швидко, що я навіть не встигла збагнути як.

Обидва хлопці лежали на підлозі.

Буквально за кілька швидких рухів Слава повалив рудого, без жодного удару, а потім й іншого — зверху на першого. Він притис їх так, аби ті не могли поворухнутися.

Усе це зайняло не більше кількох секунд.

І, що найдивніше, Слава так і не завдав жодного справжнього удару.

Сказати, що всі були в шоці, — це нічого не сказати.

У коридорі повисла мертва тиша.

Не було чути нічого, окрім обурених криків хлопців, які вимагали відпустити їх, і їхніх же жалюгідних стогонів.

А потім хтось заплескав.

За ним ще хтось.

І вже за мить коридор вибухнув оплесками й вигуками.

А я все ще стояла на місці й витріщалася на Славу.

Що це, в біса, щойно було?

Ще за кілька секунд підіспіли викладачі.

Звісно, картина, яку вони побачили, шокувала їх не менше, ніж усіх інших.

Двоє хлопців на підлозі. Слава над ними. Навколо натовп студентів із телефонами.

Хтось із викладачів одразу почав кричати на Славу, та наша староста швидко заступилася за нього.

— Він не починав! Вони перші на нього полізли. Тут усе знято.

І для підтвердження одразу простягнула телефон.

Проректор і кілька викладачів швидко переглянули відео, вислухали старосту, а тоді наказали всім причетним іти за ними.

— Слава! — підбігла я до нього, коли нарешті змогла мислити трохи ясніше.

— Все добре, — усміхнувся він, та одразу скривився від болю.

Його губа кровоточила.

— Ти... навіщо? — я обережно торкнулася його обличчя.

— Дівчино, йдіть на пари. Ми тут самі розберемося, — звернувся до мене один із викладачів.

— Але...

— Варю, іди, — тихо сказав Слава. — Все нормально.

Нормально?!

Я ще раз поглянула на його розбиту губу, але сперечатися вже не стала.

Викладачі повели за собою тих двох задир, імен яких я досі не знала, і мого Славу.

Тут уже й мої знайомі та подруги підійшли й почали навперебій тараторити про те, наскільки крутим був Слава і що такого від нього точно ніхто не очікував.

— Це було так круто!

— Варю, чому ти нам не сказала, що він так уміє?

Бо і сама не знала.

— Не знаю... якось не довелося, — пробурмотіла я.

На щастя, продзвенів дзвінок на пару, і мені більше не довелося нічого пояснювати.

Хоча яка там пара...

Я сиділа, дивилася на викладача й не чула, здається, жодного слова.

Перед очима раз у раз виникав Слава.