Розділ 13

Варвара

Я дібралася до кімнати й одразу зачинилася у ванній, щоб перевдягнутися й обробити руки. Я прошмигнула повз Марту сподіваючись, що вона нічого не помітить, але здається у мене не вийшло.

— Варь? Все гаразд? — Марта постукала у двері ванної кімнати, а я аж здригнулася.

— Так! — поспішно крикнула я.

— Точно? Мені здалося в тепе джинси брудні.

— Все добре. Я просто впала, коли йшла.

— Як це ти так? Не забилася?

— Трохи руки подряпала. Дрібниці!

— Ну добре.

На щастя, Марта більше питань не ставила, а я змогла відбутися напівправдою. А потім вона взагалі втекла на побачення зі своїм Тарасом, тож я змогла побути на одинці зі своїми думками.

Звісно, я думала про те, щоб комусь поскаржитися й добитися справедливості. Та була одна проблема. Шанси, що я зможу щось довести, дорівнювали нулю. Жодних доказів. Жодних свідків.

Та що там... По суті, вони мене майже й не чіпали. Це я сама впала й роздерла долоні. Звісно, я могла розповісти про погрози Аріани і цих двох, знати б ще їхні імена, але що далі? Моє слово проти їхнього.Та навіть так, погоджуватися на їхні умови я не хотіла.

А отже, це могло повторитися. Варто бути напоготові.

Увечері Слава дзвонив і хотів зустрітися. Мені страшенно хотілося погодитися, та довелося відмовити, пославшись на навчання.

Зараз бачитися з ним точно не варто. Долоні все ще виглядали жахливо, та й сама я навряд чи змогла б удавати, що нічого не сталося. Слава знав мене надто добре. Одного погляду вистачило б, щоб зрозуміти — щось не так.

До завтра я хоча б встигну заспокоїтися. А руки...

Що ж, доведеться заклеїти найбільші подряпини пластирем і сказати, що невдало впала. Технічно навіть не збрешу.

Марта того дня до дому так і не прийшла. Добре хоч відписалася, що з нею все добре і що вона одразу прийде на пари.

Наступного ранку я довго не могла вирішити, що вдягнути, аби приховати свої рани. Та що б я не вибирала, повністю сховати їх усе одно не виходило.

— Доведеться добре постаратися, щоб Слава нічого не помітив, — зітхнула я, ще раз оглядаючи себе в дзеркалі перед виходом.

Поправила рукави й набрала повні груди повітря.

— Ну, з Богом...

Коли я прийшла до університету, Слава вже чекав на мене біля входу.

Ледь я побачила його на відстані, одразу напружилася, і мимоволі натягнула рукави кофтинки ще нижче, ховаючи долоні.

Стоп. Спокійно, Варю. Якщо поводитимешся дивно, він точно щось запідозрить.

Я видихнула, опустила плечі й усміхнулася, ніби нічого не сталося.

Я наблизилася. Слава помітив мене й одразу усміхнувся, а тоді дістав з-за спини маленьку троянду.

Зелену.

Мою улюблену.

Деякі знайомі вже з цікавістю косилися в наш бік. Поки що ніхто не поспішав робити висновків — усі знали, що ми зі Славою хороші друзі.

Та кілька надто зацікавлених поглядів я все ж упіймала.

Що ж... Нехай підозрюють.

Я точно не мала нічого проти.

Я підійшла, обережно взяла троянду, намагаючись не висовувати долоню з-під довгого рукава, й щиро всміхнулася.

Слава, здається, нічого не помітив.

Фух...

— Добрий ранок, — тихо сказав він.

— Добрий.

Я ще раз поглянула на квітку, а тоді нахилилася до нього трохи ближче.

— Не знала, що хлопці за домовленістю ще й романтичні подарунки роблять.

Не знаю, чому я сказала саме це.

Просто його вчинки... Вони були саме такими, про які я завжди мріяла. І, напевно, мені просто дуже хотілося почути від нього, що це все по-справжньому. Що ніякої домовленості більше немає.

Але ні...

Спочатку Слава завмер, і на якусь мить мені здалося, що мої слова його зачепили. Та коли я відхилилася й поглянула на нього, я побачила усмішку на його обличчі.

Не сказати, що він сяяв від щастя... але, блін, він усміхався.

Отже, його все влаштовувало.

А потім він узагалі добив мене:

— Ну ти ж мій друг...

Ага... друг...

Зрозуміло.

Тобто раз я його друг, то він хоча б не буде просто користуватися мною, а ще й час від часу робитиме щось приємне. Щоб усе це виглядало не настільки паршиво.

Блін...

Я б збрехала, якби сказала, що не засмутилася.

Хоча чого я взагалі чекала?

Я чудово знала, на що погоджувалася.