Розділ 12

Варвара

Я не вийшла, а практично вибігла з чоловічого гуртожитка, прикладаючи долоні до щік. Вони все ще горіли від сорому.

Нас застали ще й у такій позі... Жах!

І Мірош?.. Ніколи не чула, щоб до Слави так зверталися.

Дивно... але йому пасувало.

Спочатку я йшла швидко, та поступово все ж розслабилася. Погода була чудова — тепло, легкий вітерець приємно торкався обличчя.

А я була щаслива.

Хоч і знала, що все може дуже швидко закінчитися, думати про це не хотілося. Не зараз.

Зараз я просто насолоджувалася моментом.

Та майже біля самого гуртожитка, у вузькому провулку, я побачила Аріану.

Вона стояла, склавши руки на грудях, і дивилася просто на мене.

Тільки тебе мені зараз не вистачало...

На жаль, іншого шляху до гуртожитка не було. Точніше, був, але тоді довелося б обходити хвилин двадцять.

Ще чого.

Я вирішила просто пройти повз, ніби її тут узагалі не існувало.

Та Аріана так просто мене не відпустила.

Щойно я опинилася поруч, вона схопила мене за руку.

Я різко смикнулася й розвернулася до неї.

— Ти здуріла?! — вигукнула я і вирвала свою руку.

— Здуріла тут ти, що позарилася на моє.

— Що? У тебе манія величі? Він же тобі не потрібен. Ти просто його використовуєш!

— І що? Він усе одно мій. Тому краще, щоб ти зникла з його горизонту.

— Цього не буде. Навіть не розраховуй.

— Он як.

— Саме так, — твердо сказала я.

З ким там потім буде Слава, я не знала, але цій зміюці я його точно не віддам.

— А це ми ще побачимо, — її обличчя оскалилося, і вона раптом схопила мене за волосся й кудись потягла.

— Ай! Відпусти! Ти що твориш?!

Я кричала щосили, сподіваючись, що мене хтось почує, та довкола, як на зло, не було нікого.

Вирватися теж не виходило.

А вже за хвилину Аріана затягнула мене в якийсь закуток і різко штовхнула.

Я похитнулася й мало не впала.

Та краще б упала.

Бо натомість приземлилася просто в руки двох хлопців.

Вони одразу вчепилися в мене з обох боків, не даючи навіть поворухнутися.

От тепер мені стало по-справжньому страшно.

— О-о-о... захисниця...

Це були ті самі хлопці, які постійно діставали Славу.

Відбиті на всю голову.

Я одразу спробувала вирватися — і, на диво, мені це вдалося. Навіть доволі легко. Схоже, тримати мене вони особливо й не намагалися.

От тільки й дозволяти мені просто піти ніхто не збирався.

Що вам треба?

— Та нічого особливого, — озвався один із них, гигикнувши. — Просто пояснити тобі, що з Аріаною краще не жартувати.

— Скажімо так, це лише прев'ю того, що може статися, якщо ти не відступиш, — додав другий.

— Ти здуріла?! — крикнула я до Аріани, яка стояла позаду. — Знайди собі когось іншого. Що, мало людей, які можуть допомогти тобі з якоюсь курсовою?

Обличчя дівчини скривилося.

— На жаль... менше, ніж хотілося б. Принаймні задарма.

Хлопці почали наступати, а я — відступати.

На їхніх обличчях грали хтиві посмішки. Їм подобалося це знущання. Подобалося бачити, як я відступаю.

Крок назад.

Ще один.

Я швидко озирнулася.

Вихід перекривала Аріана, яка із задоволенням спостерігала за тим, що відбувається.

От зараза...

— Допоможіть! — закричала я щосили.

— А оце вже зайве, — кинув один із хлопців і вмить затулив мені рота долонею.

Я навіть не думала — просто вкусила його.

— Ай! От же ж!.. — він різко відсмикнув руку й відштовхнув мене.

Я не втрималася на ногах і впала на землю.

Боляче вдарилася долонями, але майже не звернула на це уваги.

Бо вони вже стояли наді мною.

І знову наближалися.

— Не підходьте!

— Та ти не хвилюйся...

— Нічого страшного ми тобі не зробимо, — зареготав другий.

Я міцно заплющила очі й уся стиснулася, очікуючи найгіршого.

Та нічого не сталося.