Розділ 10

Варвара

Я прокинулася й не одразу зрозуміла, де я... Та важка рука, що лежала на моїй талії, швидко повернула мене до реальності.

А разом із нею повернулися й спогади про те, що сталося зовсім нещодавно.

Картинки одна за одною спалахнули в голові, і я відчула, як щоки миттєво запалали.

Боже... я не можу повірити...

Це справді сталося... з ним... з моїм найкращим другом...

Я лежала, дивилася на нього і не могла намилуватися. Який же він був...

— Ти прокинулася? — сонно протягнув він, ледь розплющивши очі.

— Угу.

— І я... майже, — пробурмотів Слава й одразу потягнувся до мене за поцілунком.

А я відповіла...

Ну а як могла не відповісти?

Ми ще якийсь час лежали отак, просто насолоджуючись близькістю одне одного. Та зовсім скоро мав повернутися його сусід по кімнаті, а отже, настав час вставати й повертатися до реальності.

До тієї, де, на жаль, існували не лише ми зі Славою.

Я намацала на підлозі плед, потягнулася до нього й одразу притягнула до себе. Сіла, повернувшись до Слави спиною, і швидко закуталася.

— А ти що робиш? — з цікавістю запитав він.

— Відвернися.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Я просто заплющу очі. Так влаштує? — Слава розслаблено лежав на ліжку, закинувши руку за голову, й із задоволеною усмішкою спостерігав за мною, закутаною в плед мало не по самого носа.

— Добре. Тільки не підглядай.

Я відкинула плед і почала швидко вдягатися, намагаючись не звертати уваги на тихе посміювання Слави.

— Все. Можеш дивитися.

Він розплющив очі й усміхнувся.

— Тепер моя черга?

— Ага.

Слава сів на ліжку. Ковдра ледь прикривала його... стратегічне місце, тим самим привертаючи мою посилену увагу.

— Добре... Але не смій дивитися, — награно пригрозив він мені пальцем.

— Дуже смішно, — я закотила очі, але погляд усе одно вперто тягнувся куди не слід.

— Я серйозно. Очі закрила, — грізно мовив він, примружившись.

— Ой, усе! — буркнула я й демонстративно відвернулася.

Від гріха подалі.

Я чула, як зашаруділа ковдра, потім — його тихі кроки кімнатою і дзенькіт пряжки ременя.

Тук-тук.

Я різко повернула голову спочатку до дверей, а потім до Слави. Він усе ще стояв без футболки й, відверто кажучи, виглядав надто вже сексуально.

— Хто? — гукнув він.

— Аріана. Відчиняй.

Аріана?

Першою моєю реакцією було розізлитися, та, ледь я знову поглянула на Славу, зрозуміла, що зараз на це нема часу. Я схопила футболку, що лежала неподалік, і пихнула йому її в руки.

— Одягай.

А сама кинулася до окулярів, що все ще лежали на сусідньому ліжку.

Стук повторився.

— Ну де ти там?

Вже за секунду вони були в моїх руках, а в наступну я насунула їх на ніс Славі, а ще скуйовдила волосся для більшого ефекту.

— Що ти робиш? — запитав він.

— Вдягаю тебе. Чи ти хочеш перед Аріаною показатися напівголим?

Слава всміхнувся.

— Ні в якому разі. І напівголим, і голим — тільки для тебе, — він приобійняв мене і поцілував у плече.

— Ой. Іди... ми ще поговоримо, чому вона ходить до тебе як до себе додому.

— Як скажеш.

Мирослав

Я ледве стримував сміх.

Не думав, що бачити, як Варя ревнує, — це настільки приємно.

Ревнує.

Моя Варя мене ревнує.

Дідько, як же мені це подобалося.

Особливо після вчорашнього вечора, коли я сам мало не збожеволів, побачивши її з тим хлопцем.

— Чого усміхаєшся? — підозріло примружилася вона.

— Нічого.

— Славо...

— Мовчу, мовчу.

Я не втримався, ще раз потягнувся до неї, швидко поцілував у скроню й нарешті пішов відчиняти двері.

От тільки усмішка зникла сама собою, щойно я згадав, хто стоїть за дверима.

Аріана.

Дуже невчасно.

Ми ж ніби з нею вже все вирішили. То якого біса їй знову від мене щось потрібно? Ще й сюди заявилася...