Той, хто стоїть у темряві

Пролог. Темрява

Я пам'ятаю не біль. Біль — це те, що приходить пізніше, коли ти вже не можеш нічого з ним зробити. Я пам'ятаю звук.

Скло. Воно не розбивається так, як у кіно — повільно, красиво, з іскрами. Воно ламається швидко, зло, і звук такий, ніби хтось розриває щільний папір просто біля вуха. А потім — тиша. Така густа, що здається, ніби світ вимкнули.

А потім я розплющив очі.

Я не знав, де я. Не знав, котра година. Не знав, чи я ще живий. Я лежав на чомусь холодному, і холод був не повітрям — він ішов зсередини, від кісток. Я спробував поворухнути рукою. Вона не слухалась. Я спробував згадати своє ім'я.

Порожнеча.

Я знав, що в мене було ім'я. Знав, що в мене було обличчя. Знав, що десь там, за межами цієї темряви, є люди, які мене чекали. Але коли я намагався їх згадати — у голові залишався лише шум, схожий на дощ по даху.

Минуло багато часу. Я не знаю, скільки. Тут час іде інакше: він не тягнеться, він просто є. Я навчився розрізняти день і ніч по тому, як змінювалось світло навколо — тьмяне, сіре, крізь щось схоже на заплющені повіки.

А потім я відчув її.

Це не було схоже на звук чи запах. Це було як тягар у грудях — тонкий, настирливий, наче хтось смикає за нитку, прив'язану до ребра. Я не знав, хто вона. Не знав, чому саме вона. Але вперше за весь цей час — чи то тижні, чи то роки — я відчув, що можу рухатись.

Я підвівся.

І пішов у темряву.

Євгенія Блер

Подобається

#4471 в Любовні романи
#1086 в Любовне фентезі
#164 в Містика/Жахи

У тексті є: привид, містика / жахи / темна романтика

Відредаговано: 29.10.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись