ЕПІЛОГ. ПРИВИДИ ПУСТОГО ЦВІТУ

Минув тиждень. У Ярі панувала тиша, але та тиша вже не здавалася солодкою — вона почала тиснути на стіни кузні, осідати пилом на порожній колисці. Остап бачив, як Орися щоразу довше затримує погляд на дорозі, що веде до Великих Перепалок. Їхній медовий місяць був прекрасним, але серце матері — то невидима нитка, що натягується до болю, коли дитини немає поруч.

— Остапе, — тихо мовила Орися одного ранку, перебираючи дитячі сорочечки. — Поїдьмо за Гордієм. Мені вночі снилося, що він плаче... Хоча я знаю, що там з ним і Маланка, і Галина, і три діди-охоронці... але душа не на місці. Поїдьмо, рідний.

Остап не сперечався. Він і сам ловив себе на тому, що замість молота часом стискає в руках дерев’яного коника, якого витесав для сина.

— Запрягаймо, Орисю. Пора козаку додому.

Вони виїхали за селом, коли сонце ледь піднялося над обрієм. Дорога до Великих Перепалок була довгою, і Остап вирішив скоротити шлях через старий покинутий тракт, що проходив повз хутір Пустий Цвіт. Про це місце в народі казали різне: ніби земля там не приймає насіння, а люди — не приймають чужинців. Село виглядало похмурим: напіврозвалені хати, похилені тини й сади, де дерева замість плодів пускали лише терни.

Остап тримав віжки так міцно, що дерево в’їдалося в долоні. Позаду, на м’якому сіні у возі, міцно спала Орися. Дорога була довгою, і вона, заколисана ритмічним рухом коліс, нарешті заплющила очі, занурившись у сон про сина. Вона не бачила, як село Пустий Цвіт виринуло з туману, не бачила похилених хат....

Остап правив конями, зосереджено дивлячись уперед, аж поки дорога не пішла вгору. На самій межі села, біля старої колодязної журавлі, він помітив жіночу постать. Вона стояла спиною до дороги, закутана в темну хустку, незважаючи на денну спеку.

Остап притримав коней. Щось у поставі цієї жінки, у тому, як вона притискала до себе невеликий пакунок, змусило його серце здригнутися від незрозумілого передчуття.

Раптом жінка повернулася на звук коліс. Це була вона. Варка.

Та сама Варка, яка зникла в нікуди, залишивши по собі лише попіл чуток та гіркоту зради. Вона виглядала змарнілою, очі — колись палкі й хижі — тепер світилися тьмяним, хворобливим блиском. Але не це зупинило дихання Остапа.

У неї на руках було дитя. Маленьке, загорнуте в грубе полотно, воно дивилося на світ великими, серйозними очима. І в цих очах, у лінії брів, у тому, як мале стиснуло кулачок, Остап побачив самого себе. Свої риси, свою кров, свій відбиток.

Це було його дитя. Його первісток, про існування якого він навіть не здогадувався.

Світ навколо Остапа ніби зупинився і земля наче розʼїхалася навпіл... Зникли пташині співи, затих вітер, навіть Орися поруч, здавалося, стала лише німою тінню. Він дивився на Варку, а вона — на нього. У її погляді не було каяття, лише безнадійна втома людини, яка знає, що її таємниця нарешті наздогнала її.

Ось чому вона пішла. Не від зневаги чи пошуків кращої долі. Вона втекла, щоб сховати цю дитину в глушині Пустого Цвіту, щоб ніхто не зміг претендувати на її єдиний скарб, який був одночасно її прокляттям і спасінням.
 

Це був момент, коли життя знову вимагало від нього бути не просто ковалем чи чоловіком, а Людиною. Код характеру знову проходив перевірку на міцність.

Сонце над Пустим Цвітом почало заходити за хмару, кидаючи довгу тінь на дорогу. Попереду був Гордій, а тут, на узбіччі — ще одна часточка його душі. І як тепер скласти цей пазл життя, де радості й болю стало порівну?.....

Він їхав і знав що вже не буде як раніше...Життя знов випробує його на міцність..