ЩАСТЯ У ВОЗІ

Поки в Ярі Петро розважався з димарями, у Великих Перепалках Маланка та Гнат (батько Остапа) справді були зайняті по саме «не хочу». У них там трапилося все й одразу, як на замовлення.

— Гнате! Та тримай же ти ту огорожу, бо зараз все стадо в шкоду піде! — кричала Маланка, намагаючись вхопити за роги корову, яка вирішила, що вона — гірська коза.

— Та тримаю я, Маланю! — сопів Гнат, впираючись ногами в землю. — Але в мене таке враження, що ця корова вночі в кузні Остапа підкови собі нагострила!

У них на господарстві почався справжній аврал. Тільки-но вони збиралися виїхати до Яру, як:

1. Покрівля на клуні вирішила піти у відпустку і з’їхала після дощу.

2. Діжки з медом почали «блукати», і Гнат пів ночі рятував пасіку від нашестя сусідських бджіл-терористів.

3. А на додачу — Маланка затіяла таку консервацію, що в хаті не було куди ступити через гори огірків, які дивилися на Гната з докором.

— Оце так «з’їздили до онука», — бурчав Гнат, витираючи лоба замурзаною в землю рукою. — Остап там, мабуть, пироги тріскає, а я тут третій день паркан латаю, який сам себе розвалив від старості!

— Мовчи вже, господарю! — відгукувалася Маланка з кухні, де знову щось кипіло й булькало. — Ось закінчимо з городом, тоді й поїдемо. Не можна ж дітей з пустими руками провідувати. Я вже стільки варення наварила, що Остап зможе ним цілу кузню замість дьогтю змащувати!

Вони були зайняті по самі вуха. Гнат лаявся на старий реманент, Маланка — на закрутки, які не хотіли закриватися, і обоє вони подумки були вже в Ярі, обіймаючи малого Богдана-Гордія. Але реальність тримала їх міцно: то квочка зникне, то Гнат пальця прищемить дверима, то сусід прийде позичати плуга і застрягне з розмовами на три години.

Тим часом у Ярі Петро (тесть) вже збирався додому. Він ще не знав, що його сват Гнат у Перепалках зараз більше схожий на розлюченого ведмедя, ніж на привітного господаря.
 

Коли воза вже було запряжено, а Петро з Гнатом-сусідом вели останні «стратегічні» переговори про те, хто кого переспіває по дорозі, Галина (теща) раптом зупинилася, лукаво примружила очі й подивилася на малого Гордія , який мирно гриз бублика на руках у Орисі.

-Гордійку, а поїдеш в гості до бабці Маланки, а? -гукнула Галина жартуючи, поправляючи хустку.

Хай вона йому казки розказує, поки ми з Петром будемо Гната-свата від діжок із капустою рятувати!
 

Остап з Орисею перезирнулися. В їхніх очах на мить спалахнула така блискавична згода, що навіть коні у возі зрозуміли: дитина їде.

— Ой, мамо, — Орися притиснула руки до грудей, намагаючись не надто явно демонструвати свою радість, — ну як же ми без нього? Це ж така відповідальність... Але якщо ви кажете, що Маланці так треба...

— Та треба, звісно! — підхопив Остап, уже допомагаючи тещі вмостити колиску у віз між мішками. — Мати там зашивається, їй помічник потрібен!

Галина тільки хмикнула, бачачи, як швидко Остап пакує дитячі речі:

— Дивись, як «засмутилися»! Раді старатися, аби тільки хату звільнити! Ну, Остапе, ну, Орисю, дивіться мені — щоб до нашого наступного приїзду ви тут не тільки відпочили, а й хату вщент не рознесли від щастя!

Віз рушив. Галина махала рукою, Гордій переможно тримав бублика, а Петро з Гнатом-сусідом уже затягнули «Ой, чий то кінь стоїть».

Як тільки пил за возом осів і галас затих десь за поворотом, Остап повільно повернувся до Орисі. У дворі раптом стало так тихо, що було чутно, як бджола летить.

— Орисю... — прошепотів Остап, підходячи до дружини і обіймаючи її за талію. — Ти чуєш?

— Що, Остапе? — усміхнулася вона, намотуючи пасмо волосся на палець.

— Тишу. Ніхто не плаче, ніхто не просить каші, теща не вчить мене жити, а тесть не застрягає в димарі.

Остап підхопив Орисю на руки і поніс до хати, штовхнувши ногою двері.

— Влаштуємо ми такий медовий місяць, що навіть Баба Яна через тин соромитиметься заглядати! — зареготав він.

А тим часом у Перепалках Маланка в цей час якраз закінчила білити піч. Вона стояла вся в вапні, з білою плямою на носі, і дивилася на Гната (батька Остапа), який намагався полагодити табуретку.

— Гнате, от відчуває моє серце, що сьогодні щось буде. Чи то дощ, чи то гості...

— Та які гості, Маланю? — бурчав Гнат, б’ючи молотком по пальцю. — Ой! Кого там чорти принесуть у таку роботу?

І тут з-за гори донісся такий багатоголосий крик, наче на село напало військо п’яних соловейків:

— ОЙ ПИЛА-А-А Я, ВИТИЛА-А-А Я...

Маланка впустила пензель прямо у відро. Гнат випустив молоток собі на ногу. На дорогу вилетів віз, на якому Гнат-сусід розмахував хусткою, Петро правив конями як навіжений, а посередині, на троні з перин, сиділа Галина з...

— ГОРДІЙ! — закричала Маланка, забувши про вапно і втому.

Вона кинулася до воза, а Гнат-батько, шкутильгаючи після молотка, ледве встигав за нею.

— Свати приїхали! Онука привезли! — ревів він на все село.

Галина зійшла з воза, передала Гордія Маланці (яка тут же поставила білу пляму вапна на лобі онука, наче благословення) і сказала:

— Ну що, Маланю, тримай козака! Остап з Орисею там «відпочивають», а ми тобі привезли головного інспектора по огірках!

Маланка притисла Гордія до себе, а той, побачивши бабусю, видав такий гучний «Агу!», що Гнат-батько ледь не просльозився.

— Ну, Гнате, — вигукнув Петро, витягаючи з воза чергову пляшку, — тепер ти не просто Гнат, ти — Гнат-нянька! Готуйся, будемо Перепалки на вуха ставити!

Великі Перепалки ще ніколи не бачили такого десанту. Маланка, забувши про втому, вмить організувала «штаб». Гордій, відчувши, що він тепер головний у цій хаті, велично возсідав на руках у Гната-батька, поки Петро та Гнат-сусід розвантажували віз.

— Так! — скомандувала Галина, ставлячи руки в боки. — Чоловіки — на господарство! Маланко, ми з тобою — до печі! А Гордій... Гордію, ти за ними наглядай, щоб вони нам село не спалили від радості!