ШЛЯХ В НІКУДИ

Терпець Варвари урвався одного недільного ранку. Вона вийшла по воду, і біля криниці група молодиць, побачивши її в старій, темній спідниці, вибухнула реготом.

— Дивіться, свята Варвара йде! — вигукнула одна, найзухваліша.
 

Сміх покотився вулицею, болючий і гострий, як розбите скло. Варвара заціпила зуби. Вона не відповіла, не глянула в їхній бік. Вона просто поставила порожні відра і пішла назад до хати. Але в цей момент вона зрозуміла: тут їй більше немає місця. Кожен кущ, кожен тин і кожен погляд Остапа, повний холодної зневаги, випалювали її з цього села.

Тієї ж ночі, коли Яр поринув у глибокий сон, Варвара зібрала невеликий вузлик. Вона не брала ні прикрас, ні ошатного вбрання — все те минуле життя залишилося лежати купою непотрібного мотлоху на підлозі. Вона одягла найтемнішу хустку, перехрестилася на порозі (вперше за багато років щиро) і вийшла в ніч.

Вона йшла повз кузню. Зупинилася на мить, вдихаючи запах заліза й вугілля, який назавжди в’ївся їй у пам’ять разом із болем. Мітка на тілі запульсувала, нагадуючи про те, хто вона тепер і чому йде. Вона не відчувала більше ненависті до Остапа — тільки безмежну втому від самої себе.

Варвара минула останню хату, вийшла на дорогу, що вела через ліс у далекі краї, де її ніхто не знав, де вона могла бути просто мовчазною мандрівницею без імені та минулого.

Вранці сусіди побачили розчинені двері її хати. На столі лежав лише ключ і пуста пляшечка від заспокійливого зілля. Селом прокотилася хвиля чуток: казали, що вона пішла в монастир, інші божилися, що бачили її на березі річки, а дехто просто знизував плечима — мовляв, пішла, то й скатертиною дорога.

Остап дізнався про це в кузні. Він вислухав новину мовчки, не здригнувшись ні єдиним м'язом на обличчі. Він лише міцніше стиснув держак молота. Для нього вона зникла ще тоді, в лісі під дубом.

— Пішла — то й нехай, — глухо кинув він чоловікам. — У кожного свій шлях до спокути.

Більше Варвару в Ярі ніхто ніколи не бачив. Вона зникла, залишивши по собі лише легенди.....