НІЧНИЙ ГІСТЬ

Варвара забилася в куток свого ліжка, не в силах навіть лягти на бік. Біль у тілі був нічим порівняно з тією чорною порожнечею, що роззявилася в душі. Вона дивилася в одну точку на стіні, де танцювали тіні від каганця, і в її голові, наче розбиті жорна, крутилися думки.
 

«Що я накоїла? — шепотіла вона, затискаючи край сорочки зубами, щоб не завити. — Що мені дав цей коваль? Тільки ганьбу і це залізо в плоть...»

Вона ж справді його хотіла. Хотіла зламати цю його кам'яну правильність, хотіла відчути його силу. І відчула. Але замість жаданої перемоги отримала тавро, як у безсловесної худоби. Вона згадала, як він дивився на неї — не як на жінку, а як на перешкоду, яку треба прибрати з дороги. І ця усвідомленість пекла гірше за опік. Вона раптом зрозуміла, що в цілому світі вона — одна-однісінька. Григорій? Він був поруч, він заглядав їй у рота, він був готовий захистити від будь-якого вітру... а вона проміняла це на ніж під ребра від Остапа.

— Бабцю... — мимоволі вирвалося з її губ. — Бабцю, допоможи...

Вона згадала стару Явдоху, про яку в селі казали, що вона зналася з нечистим. Бабця померла давно, але Варвара завжди відчувала її незриму присутність у цій хаті, у кожному скрипі долівки.

Варвара затремтіла. Холодний піт змішався з липким відчуттям мазі, яку вона нашвидкуруч розтерла по обпеченій шкірі. Біль нарешті став тупим, ниючим, і разом із трав’яним відваром, що вона випила, на неї накотилася важка, як мокра ковдра, дрімота.

Вона заснула прямо на животі, сховавши обличчя в подушку, і саме тоді темрява розступилася.

Це не було схоже на звичайний сон. Повітря стало густим, як кисіль, а в кутку хати, біля ікон, де Варвара давно не запалювала лампадку, постала постать. Баба Явдоха. Вона не була в чорному лахмітті, як марилося Варварі в гарячці, — вона стояла в білій, чистій сорочці, і обличчя її було суворим, наче витесаним зі старого дуба.

Баба Явдоха виглядала так само, як у день похорону, тільки її очі тепер світилися тьмяним, гнилим фосфором.

— Чого плачеш, дурна? — голос бабці нагадував шелест сухого листя в листопаді. — Хотіла вогню? Отримала вогню. Хотіла чужого? Тепер неси своє.

Варвара стиснулася в комок, притискаючи ковдру до грудей.

— Він... він мене помітив, бабцю. Як тварину. Подивися, що він зробив!

Стара підійшла до ліжка, і від неї пахнуло сирою землею та полином — але не тим свіжим, що в Остапа, а перегнілим, мертвим. Вона поклала холодну долоню на лоб Варвари, і біль від опіку раптом притупився, змінившись на мертве заціпеніння.

— Він дав тобі силу, — прорипіла бабця, вишкіривши беззубий рот. — Ти хотіла, щоб тебе захищали? Хто тебе захистить, якщо ти сама себе зрадила? Ти пішла до нього з проханням, а треба було йти з сокирою. Ти думала, що кохання — це влада? Ні, влада — це коли тобі вже не боляче.

Варвара підняла очі на привид.

— Я хочу, щоб йому було так само... як мені зараз. Щоб його серце згоріло так, як моя шкіра.
 

— Дурепа ти, Варко, — голос баби прозвучав не в вухах, а десь у самій потилиці. — Яку ж ти гордість свою в кузні під ноги кинула? Заради кого? Заради чоловіка, який на тебе і глянути боїться, щоб не заплямуватися?

Варвара хотіла виправдатися, сказати про жагу, про те, як палко їй було в його обіймах, але язик став кам’яним.

— Слухай мене уважно, бо вдруге не прийду, — баба зробила крок вперед, і світло від каганця уві сні стало синім. — Хрести... ті трісочки, що ти під дубом вирила — негайно неси назад! Не смій ними гратися! Ти влізла туди, де мертві з живими вузлами зв’язані. Якщо не повернеш, якщо не залишиш Остапа в спокої — зруйнуєш своє життя до самого коріння. І навіть я, з того світу, не зможу витягти тебе з тієї прірви, куди ти летиш.

Баба підійшла ближче й ткнула сухим пальцем у бік столу, де лежала стара книга.

— І книгу мою не чіпай! Ти в ній тільки літери бачиш, а сили не розумієш. Спали її! Спали негайно, поки вона не накликала на тебе такої біди, що й смерть раєм здасться. Не тільки пристрасть робить жінку щасливою, Варко. Ти маєш того, хто за тебе в вогонь піде, — вона кивнула. — Цінуй живе, а не ганяйся за привидами.

Варвара здригнулася уві сні. Постать баби почала танути, залишаючи по собі гіркий запах паленого полину.

— Спали книгу... Поверни хрести... Залиш Остапа... — останнє слово пролунало вже зовсім тихо, наче подих вітру.

Варвара прокинулася від власного крику. Серце калатало так, наче хотіло пробити ребра. Надворі вже починало сіріти. Вона сіла на ліжку, морщачись від болю в затаврованому місці, і подивилася на стіл.

Там, притиснуті важким підсвічником, лежали два дерев’яні хрестики. Поруч темніла обкладинка бабиної книги.

Варвара повільно підвелася. Сон стояв перед очима, наче живий. Вона згадала слова баби про «щастя, яке не тільки в пристрасті».

грудях Варвари щось болісно стиснулося. Вона взяла книгу, підійшла до печі, де ще жевріло вугілля, і хвилину вагалася. Це була її єдина «сила», її зброя. Але погляд баби зі сну досі пік їй душу.

Вона рішуче кинула книгу в піч. Папір миттєво взявся вогнем, сторінки скручувалися, випускаючи чорний дим. Варвара дивилася на полум'я, і їй здавалося, що разом із цим димом із хати виходить якась важка, липка нечисть.

Потім вона взяла хрестики. Затиснула їх у кулаці. Треба було йти до дуба...Але сил не було.. Вона поклала їх на стіл і знов заснула.

Незабаром  Варвара прокинулася від власного крику, який застряг у горлі глухим стогоном. Сорочка прилипла до спини, холодна від поту, а в голові досі калатало бабине: «Поверни! Не грайся з мертвою пам'яттю!».

Сон був настільки реальним, що їй здавалося, ніби хата досі повна сизого диму від спаленої книги. Але в печі було тихо, тільки попіл ворушився від протягу. На столі, у холодному ранковому світлі, лежали два дерев'яні хрестики. Вони більше не здавалися їй зброєю. Тепер вони виглядали як два розпечені вугілля, що випалювали їй діру в совісті.